Степан Пушик – письменник рідного краю
ОТУТ МОЙОГО ПРЕДКА СЛІД...
Творчість Степана Пушика, може, як мало кого із сучасних письменників, на диво багатогранна. Його без перебільшень можна іменувати людиною франківського гарту чи невтомним трударем із Каменяревої «робітні», який у «поті чола», не покладаючи рук, постійно відчуває потребу бути в русі, в неспокої, в пошуках, у праці - праці аж до саможертовності активній.
Які ж параметри цієї багатогранності? Щоб не руйнувати «схеми» чи «протоколу» авторських Пушикових довідок і чогось не упустити, що для нього є важливим, то покликаюсь на нього самого. Отже, він: «поет, прозаїк, драматург, журналіст, перекладач, фольклорист, публіцист, літературознавець, політик, економіст, педагог...».
Як письменник починав Степан Пушик із поезії. Його перша збірка віршів «Молоді громи» вийшла у світ 1967 р. в ужгородському видавництві «Карпати». Він тоді відбував армійську строкову службу в Підмосков'ї (в/ч 11281 -В). Книжечка, яку складали двадцять два вірші, вийшла в касеті, або, як жартували між собою літератори, в «братській могилі». Річ у тому, що видавництва, виконуючи свої тематичні плани, скорочували обсяги рукописів молодих авторів (об'єднували їх якоюсь спільною назвою), видавали двадцяти - двадцятип'ятисторінкові «метелики». Отже, було чим звітувати. Але ще був інший мотив видання таких «касет», чи «братських могил». Він полягав у тому, що під прикриттям талановитих імен у літературу легко було впускати графоманів, які незабаром ставали членами Спілки письменників, одержували відповідні службові посади й успішно правили соцреалізмівським процесом.
У Пушиковому випадку чи, інакше сказати, близнюками його збірки «Молоді громи», що вийшла в касеті геть аж занадто з прозорою назвою «Поетичні зошити», стали збірки Петра Палія, Василя Ігната, Миколи Кубика, Василя Фольварочного, Віктора Зубара, Володимира Фединишинця, Василя Вароді, Івана Чопея, Василя Басараба та інших авторів. Разом шістнадцять книжчин. Більшість із них на сьогодні лише бібліографічний факт, а Пушикові «Молоді громи» все ж живуть. Кращі вірші цієї збірочки поет передруковує у своїх підсумкових виданнях не тільки як перші творчі спроби, з яких він доростав до лавреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, але як речі художньо самодостатні.
З часу перших публікацій Степана Пушика минуло сорок п'ять літ. Це не мало! Та якщо цей час розглядати у тих фактах історичної значимості, що за цей період відбулись, - то це лише якась мить суспільного буття. За цей період розвалилась могутня за своєю фізичною, але не морально-духовною силою радянська імперія, а поневолені народи вирвались з-під її гніту й оголосили себе суверенними, творячи свої незалежні держави. Але, щоб це сталось, то, зрозуміло, треба було внутрішніх руйнівних сил, аби похитнути фундамент імперії. Такою силою передусім було художнє слово. І царська, і радянська імперії його боялись найбільше. Не випадково Шевченкові «запрещали писать и рисовать», не випадково Сталін викошував цвіт української нації і в першу чергу письменників.
Пушикове слово трудилося скрізь - в поезії, прозі, публіцистиці, фольклористиці, літературознавстві, на мітингах. Якщо лише назвати його поетичні збірки «Золотий Тік», «Писаний Камінь», «Задума гір», «Головиця», «Луни», «Галич», «Заплаканий промінь», «Сенети» і книгу вибраного «Хмаролом», то такий доробок промовляє за себе вельми достойно.
Отже, коли йдеться про Степана Пушика як митця і громадянина в узагальнених оцінках, то, зрозуміло, йдеться про нього у часопросторі його літературної і громадської праці. Історія, час у людській пам'яті, діяння предків і діяння сучасників - це, мабуть, найосновніші мотиви поезії Степана Пушика. Свого часу Володимир Затуливітер в одному інтерв'ю висловлювався: «Поезія - це час. Відрізок буття, необхідний для переживання в собі (і це передовсім!) того, що називається життям. Переживання до досяжної для тебе глибини. А слово - совість часу».
Не сумніваюся, що під цими словами підписався б і Степан Пушик. Вони адекватні його творчості. Врешті, він по-своєму це сказав: «Отут мойого предка слід! Отут я жив сто тисяч літ».
Тематичний простір Пушикової поезії доволі розлогий. Світ його ліричного героя розкрилений. Він проживає своє дитинство, щасливі хвилини кохання, його полонить краса світу, рідного краю, а найголовніше - він почуває себе сином землі і вірним нащадком своїх предків, він вірить у величаву українську завтрашність. Цей глибоко природній, навіть аж дитинно безпосередній романтизм породжує Пушикову пісню. Вона бадьоро зринає із серця, сягає небесних високостей і крильми солодкої туги колише душу.Сумну біографію має Пушикова пісня «Я ще не все тобі сказав», музику до якої написав Володимир Івасюк. Незадовго до загадкового зникнення він приїхав до Івано-Франківська, щоб поділитися із співавтором радістю: «Степане, вітаю. Є пісня!» Останні слова, які почув Пушик: «Треба поъхати нам у гори... Я ще не все тобі сказав...». І сказати не міг. Трагічний травень обірвав розмову назавжди. Останні слова В. Івасюка: «Я ще не все тобі сказав» стали назвою пісні: