Кобзар та його автор Т.Г.Шевченко

Сучасники поета при характеристиці «Кобзаря» захоплено відзначили саме його народність, що сприймалася як відкриття, як нове слово в мистецтві. І річ не тільки в тому, що перші юнацькі поезії Шевченка були написані, як тоді мовилось, «простонарод­ним стилем», приваблюючи пісенною легкістю (недарма ж деякі з них пізніше стануть співатись, будуть покладені на музику), ще важливішим було те, що поет послідовно кожне явище життя розглядає мовби очима народу, з позицій народу, кожну подію минувшини чи сьогодення вимірює мірою народної моралі, чис­тотою й цнотливістю душі трудової людини.Муза Шевченкова — в кріпацькій одежі; волаючи до людсько­го сумління, до почуття справедливості, вона вперше введе в лі­тературу натовпи отих безмірно покривджених людей, що насе­ляють «Кобзар», всіх отих вдів, сиріт, таврованих варнаків, покриток, отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому горі, малює мовби пензлем великих майстрів Відродження.

Давно розвіяно легенду про Шевченкову малоосвіченість. З його поезій пори мистецької зрілості, з його щоденника, де знаходимо розсипи ясновидних прозрінь, таких глибоких розду­мів, постає людина всебічної культури, широких знань, художник, який мислить незалежно й оригінально, має свої усталені погля­ди на життя, на історію, на явища вітчизняного й світового ми­стецтва. Все це так чи інакше позначилось на поетиці «Кобзаря».

У своїй творчості Шевченко ніколи не захоплювався зовніш­німи ефектами, не цим вражає нас поетика «Кобзаря». Нове слово в мистецтві, його свіжість, стилістична новизна почи­нається з оригінального бачення світу, з інтенсивності й глибини світосприймання. Те, що ми називаємо новаторством, корениться у самій силі художнього мислення. Шевченко природний, як правда. Муза поетова скромна, некриклива, однак вона свідома свого всежиттєвого покликання:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Розглядаючи поетику «Кобзаря», дослідники неодмінно під­креслюють її простоту, ясність, органічний зв'язок з народною пісенною творчістю. І це безсумнівно: народна пісня була матір'ю Шевченкової поезії. До з'яви Шевченка український народ мав Уже багатовікову культурну традицію, усну й писемну, мав скарби літописів, багатющий фольклор з величним епосом козацьких дум та незрівнянною красою ліричної пісні, мав, нарешті, найбільше надбання своєї національної культури — мову, таку образну, спі­вучу, яскраво поетичну, мову, що була ніби створена для поетів. Хіба могли не схвилювати юну уяву поета чуті з дитинства від дідуся перекази про чумаків та гайдамаків, хіба могло минути без­слідно для його вразливої душі знайомство з літописом Величка чи з філософськими псалмами Григорія Сковороди, що ходили в списках, лунали по корчмах, по ярмарках? Разом з багатоголос­сям живого дня все це невичерпно живило Шевченкову творчість, все це входило, не могло не ввійти у світ його поезії.

Та хоч поетика «Кобзаря» багато в чому справді виросла з фольклорної стихії, зберігши пісенну вільність, розкутість, гра­цію, ритміко-інтонаційне розмаїття, однак не важко помітити, що порівняно з фольклором поезії «Кобзаря», надто ж твори піз­нішого періоду, становлять нову мистецьку якість. В них з від­вагою генія витворювалась нова художня картина дійсності, багатобарвний світ мистецтва, в якому з дивовижним художнім тактом синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя й символіка народної пісні, буйна уява народної міфології й надбання світової культури, голос інтуїції й скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.

Людині властиво звикати до всього, в тім числі й до творів мистецтва. «І вражою злою кров'ю волю окропіте» — з дитинства знайомі слова, настільки знайомі, що не завжди й помічаєм художню новизну образу: адже «злою кров'ю», або, скажімо, «грішний рай», чи «красою пренепорочно-молодою», або «учи неложними устами» — такого не знайдеш у фольклорі, так міг сказати лише поет, що витворює свій неповторно-індивідуаль­ний стиль. У молодості Шевченко писатиме «вітре буйний, вітре буйний, ти з морем говориш» в чисто фольклорному дусі, а згодом з-під його ж пера все частіше з'являтимуться ускладнені образи книжно-важкуватих, але не менш натхненних рядків:

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчєстіє, і зрада,