Кобзар та його автор Т.Г.Шевченко

Буйна волелюбність — чи не найприкметніша риса «Кобза­ря». Верхи Шевченкової поезії — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Слово «свобода» поет супроводить найдорож­чими епітетами, домінуючий настрій багатьох його поезій — це смуток за втраченою свободою і порив до неї, до «волі святої»:Встане правда! Встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки...

Улюблений герой Шевченкових поезій — витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонником рідного краю, носієм народної правди й честі. Вістря зна­менитої Шевченкової сатири — зброї, що ставала в його руках такою несхибною,— спрямоване передовсім проти різних утиску­вачів, прийшлих і доморощених, проти царів та їхніх сатрапів-посіпак, проти поміщика, чия кріпосницька сваволя не знає меж, проти душителя й запроданця, що «за лакомства нещаснії» ладен відректися від найсвятішого. У вірші «Бодай кати їх постинали» поет у формі гіркого афоризму ще раз викарбує свою заповітну думку: «Де нема святої волі, не буде там добра ніколи...»

«Кобзар» належить до найволелюбніших книг усіх часів, він наскрізь наповнений прагненням волі, передчуттям її немину­чості. Поезії «Кобзаря» пронизані вірою в незнищенність люди­ни, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не стане для неї за норму існування.

Поняття свободи найчастіше постає в Шевченка не у вигляді туманно-абстрактної мрії, а відтворюється як категорія соціаль­но-конкретна, наснажена революційним змістом, закликом до дії, до солідарності народів. Якби Шевченко нічого більше не напи­сав, крім своєї геніальної поеми «Кавказ», він і тоді зажив би довіч­ної шани потомків. З першого рядка вражає енергія вірша, образна згущеність: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі...» Епічна розлогість зачину плавко й при­родно переходить у високу патетику уславлення Прометея, по­тім, ніби загледівши ворога, поетове слово враз перейде на ін­ший тон, вдарить зливою докорів, викриттів, пекучих сарказ­мів:

До нас в науку! Ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана, чом ми вам

Як тій собаці! чом ви нам Платить за сонце не повинні!..

Якщо ми хочемо знати, що таке реалізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі буденного, по-народному дошкуль­ного слова. Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує від­повідну їй художню форму, видозмінює малюнок вірша, викли­кає мистецьки найдоцільніші ритми, інтонації, то це теж побачи­мо тут. Чурек і сакля вперше входять до лексикону української мови, вона збагачується також церковнослов'янізмами, що аж ніяк не архаїчно звучать у контексті поеми («на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»), звичайнісінькі, здавалось би, що­денного вжитку слова набирають раптом алмазної твердості, урочисто-закличного звучання:

І вам слава, сині гори, Кригою окуті, І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете...

Нестримна революційна пристрасть «Кобзаря», весняне повно­воддя розкутих почуттів не могло вміститись у вузько націо­нальних берегах. І в «Кавказі», і в художніх образах поеми «Сон», написаної з неперевершеним сатиричним блиском, до­тепністю й вільним летом фантазії, в мужніх рядках «Юроди­вого», «Неофітів», «Єретика», в таких віршах, як «І Архімед, і Галілей...», «Царям, всесвітнім шинкарям...», та інших вогнен­них поезіях-молитвах, поезіях-стогонах, пророцтвах клекотіло море народного болю, виразно чулися підземні поштовхи могутніх сил, придавлених пресом сам одержав'я.

Народністю, нищівною викривальною силою вірші українського поета були, як відомо, особливо близькі його бойовим побрати­мам — російським революційним демократам, передовим синам усіх гноблених народів тодішньої царської імперії. Не випадково ж на поезіях «Кобзаря», так само як на творах Чернишевського, Добролюбова, Герцена, виховувались цілі покоління революціо­нерів, гартувалася воля тих, що згодом штурмуватимуть цитадель реакції, до самих основ струсонуть мури ненависної тюрми на­родів.

Шевченкові належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку й формуванні свідомості українського народу. «Кобзар» охоче співає минувшину, але спря­мований він у майбутнє. З творчістю Шевченка пов'язане ста­новлення нашої літературної мови; з виходом «Кобзаря» від­кривається нова епоха в розвитку українського красного пи­сьменства, яке віднині незрівнянно розширило свої тематичні й філософські обрії: Шевченко воістину виводив рідну літературу на простори вселюдські.