Біографія Дмитра Павличка

Дідусь мій до смерті своє звика.

Як звикає до слави поет.

Придивіться до цієї грандіозної в своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, є матерія в безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до свідомості й доброти як вищої своєї сутності! У земних клопотах і пориваннях одкрива-лася Павличкові даль духовної безконечності. І досі не маємо нічого подібного осанн гордої плоті, виспіваній поетом у сонеті "Лук", вірші "Моя гріховшще пречиста" та ін. Досі немає рівного "Молитві" — віршеві во славу Шевченковому генію, бо тут углиба і розкошує в духовному безмежжі щаслива цим безмежжям особистість. Досі неспростовним словом про взаємодію національного та інтернаціонального лишається Павличків вірш "В кабінеті Леніна".

Однак громадянську наснаженість Д. Павличка треба розуміти широко — як вияв різнопланово багатої й активної натури художника. Трибунність поета відрізняється од наступальності чергового оратора своєю естетично непідробною напругою вистражданого рядка. Це — спосіб світовідчуття, що проявляється в усіх поетичних жанрах Павличка.

Лірика поета ввібрала в себе поклади світової та вітчизняної культури. Говорити так дають змогу не тільки твори на культурно-історичну тему, що скла­дають цілий пласт його творчості (цикл "Вчителям і друзям", "Київські сонети", портрети зі збірки "Со­нети подільської осені" 1973 р. або безпрецедентна в нашій поезії Павличкова Франкіана "Задивлений в будущину"). Річ у тім, що художньо-філософський досвід попередників проймає всю поезію Павличка і виявляється в культурі думки, її доцільному рухові від знаного углиб іще непізнаного. Сказане стосується й фольклору, що постійно підживлює його поетичне слово ("Два кольори", "Впали роси на покоси" та ін.).

Відданість традиції простежується і в стилістиці Павдичка, котрий і в часи найсміливіших новацій віддає перевагу класичним формам, передовсім сонету, нормативному віршеві в усіх жанрах. Однак у кожну з цих форм поет вносить щось суто своє (згадаймо "Білі сонети"). Архітектоніка його творів визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та її потвердження на новому знаннєвому рівні.Промовисто свідчать про це поеми Д. Павличка. Так, у "Поєдинку" (1978) герої-побратими, зведені волею диктатора в гладіаторському герці, прикидають­ся, імітують бій, та швидко переконуються, що "не­справжня битва страшніша від справдешньої стократ". Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч су-противника-друга, але й цей саможертовний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, бо кожен прагне перебрати на себе страшний тягар і тим урятувати побратима — врятувати смертю! Але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, котрий звів їх у герці на власну потіху. їхня воля лишилася перед поєдинком, на отих хрестах, що на них було обіцяно їх розіпнути за відмову битися: "Не жаль мені життя, ні побратима, Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..". Вони втратили свободу — внутрішню, ту, яка ще їм, рабам, лишалася — свободу вибору — і це найстрашніше!

Хоч якою б сильною була експозиційна ідея твору, вона у Павличка обов'язково буде підважена, пере­глянута і ляже підмурком вищої ідейної споруди. Це стосується й емоційної барви віршів та поем, яка під пером Д. Павличка міниться в усьому спектрі людських почувань. Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку думку: "Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим свідчить про витончений, спо­стережливий і філософський талант" ("Біля мужнього світла". — С. 201). Важко не згадати її, вдивляючись у "Таємницю твого обличчя" — збірку інтимної лірики 1979 р.

З вершини життєвого досвіду митець оспівав любов як найбільший дарунок життя, запоруку його осмисленості й тривання. "У пику" розжирілому на брехні святеннику і зжовклому від нудоти циніку він підніс її горді знаки на філософсько-історичну височінь у час девальвації головних моральних цінностей. Тому з гуманістичної точки зору суспільний сенс цієї лірики не поступається найгострішим інвективам та притчам Д. Павличка.

Низкою самобутніх образів ожив в українській поезії поганьблений жанр еротичної лірики, що має в світовій культурі величезну традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма. Це не завадило поетові сягнути філософських висот, дійти вагомих істин. Власне, за­ради них він і вдивляється в реальність зблизька, з думкою про буття як таке й духовним потрясінням, породженим споконвічною суперечністю між безконеч­ною любов'ю і конечним життям: "Та вже не прилетить моя любов прозора. 1 добре, що нема нікому вороття. Що на одну любов дано одне життя".

Любов як вседержительниця життя — єдиний і наскрізний мотив цієї книги, таємниця, розгадувана поетом. "Поезію творить любов, а не злоба, — пише Павличко у слові "Про себе". — Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи,".