Біографія Дмитра Павличка
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне де усміх на лиці?Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не уміхались навіть крадькома;
Напевне, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Д. Павличко перший і єдиний, хто майже за тридцять літ до звільнення відважив своєю книгою ляпаса функціонерові, котрий "не оре, не кує і не будує, Лише гукає: "В комунізм йдемо!". Перший відверто сказав про розшарування суспільства на тих, що працюють, і тих, що розподіляють плоди цієї праці, дбаючи про себе ("Лист прибиральниці до поета"). Поетові боліли "хайживістські" ямби, знеду-ховлення народу, упослідження рідної культури та інші біди. Книжку спалили. Але Слово не згорає: всі ці вірші нині повернено читачеві тритомним виданням творів Д. Павличка (К., 1989).
На рубежі 60-х провідною для Д. Павличка бачиться громадсько-публіцистична лірика відвертого агітаційного плану, звернена до інших народів і країн (книги "Бистрина", 1959, "Днина", 1960, "На чатах", 1961). Картини життя незалежної Куби склали книгу "Жест Нерона" (1962). Поет ніби сходив за три моря, оком гуманіста окинув небокраї XX століття. Багато що відходило в галузь ілюзій, соціальної романтики, натомість вигромаджувалися брили нових проблем, що вимагали осмислення. Тут — витоки "Гранослова" (1968), книги виняткової художньо-філософської сили.
Земна велич людини розкрилася в "Гранослові", приборкуючи технократичні амбіції та вносячи перспективу в сьогодення ("Космос"). Поет зобразив особистість не як володаря природи (ця доти популярна ідея почала виявляти свою ущербність), а як частинку цієї природи, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті:
Біля вуликів на землі
Лежить собі дід мій і куня.
І лазять бджоли по його чолі,
Як по розтрісканім зрізі пня.
Не ворухнеться його рука —
Нехай беруть собі карий мед.