Енеїда

Енєй був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всее зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Кошовий Еней — троянець відважний, хоробрий ватажок, умілий організатор і керівник. Він хоч, на перший погляд, і мало чим відріз­няється від своїх друзів-гультіпак, та все-таки у вирішальну хвилину саме йому доводиться приймати рішення. Згадаймо шторм на морі, коли Еней здогадується «всунути в руку Нептуну» півкопи грошей. Результат бою з рутульцями теж залежав від двобою Енея з Турном. До того ж хоч і здається Еней іграшкою в руках богів, він сам по сво­їй волі спілкується з богами, спускається в пекло, аби дізнатись, як діяти далі. Він передусім покладається на себе та своїх друзів, а потім уже на волю богів.По-різному змальовує Котляревський свого героя. З гумором, з ущипливою усмішкою, але завжди з любов'ю. Так, він розумний, здатний на дипломатичні стосунки з Ацестом, Евандром, відчайдуш­ний, сміливий вояка, вірний троянському побратимству. Але пись­менник ніколи не ідеалізує його. Це насамперед завзятий козак-запорожець, який «садить гайдука», любить багато випити й добре погуля­ти. Портретний образ Енея зустрічається в тексті не раз, та не завжди він змальований світлими фарбами. З похмілля у нього «Опухли очі, як в сови, І ввесь обдувся, як барило».

Звичайно, такого зображення вимагала травестійно-бурлескна то­нальність поеми, але це змалювання героя не викликає читацького осуду. Нам симпатичний цей герой, бо він з роду козацького. Це про­йдисвіти, босяки, гультіпаки, але водночас лицарі, герої, неймовірно витривалі й надійні люди. Як частину цілого подає нам образ Енея великий майстер слова. Козак — це завжди частина великого козаць­кого братства, а чи є що святіше за братство для козака?

Як і на початку поеми, в кінці Еней такий самий життєрадісний ватажок-гульвіса, здатний до залицянь і горілки, легковажний, та, коли треба, — розсудливий, строгий і хитрувато-дотепний. Яскравий, живописний і такий земний, веселої української вдачі цей літератур­ний герой.

Іванові Котляревському, як і Тара­су Шевченку, відводять особливе місце в розвитку української літератури. Вони стояли біля її першоджерел. І якщо в пое­зії великого Кобзаря зазвучала душа укра­їнського народу, то справжньою енциклопедією українознавства стала поема Котляревського «Ене'ща».

На перший погляд, таке детальне, різнобічне змалювання побуту українського народу, яке ми зустрічаємо в поемі, здається дещо над­мірним. Але що далі, то все з більшим інтересом читаєш розповіді письменника про те, як пригощають Енея в Дідони, Турна, Ацеста, Латина, як одягається Дідона, Ганна, в які ігри вони грають, які музики звучать під час веселих пишних обідів. Тож читаєш і дивуєшся: скільки знав Котляревський про життя свого народу!

Зазначають, що в «Енеїді» згадано більше страв, ніж у спеціальних працях тих часів. На троянських, латинських, карфагенських столах стоять українські страви, горілка, слив'янка, наливка, сирівець. Бринчить бандура, витинає сопілка, грає дудка. У веселому танку круж­ляють дівчата, та зовсім не карфагенські й латинські, а українські в дрібушках, чоботах, свитках... Мабуть, немає такої деталі україн­ського одягу, такого танцю, якого не згадав би у своєму творі Котля­ревський. Про життя і смерть, пекло і рай, війну і мирні радощі, бої козаків на суші та на морі — про все це ми дізнаємося, читаючи твір. Описи українського народу такі правдиві, що забуваєш про те, шо ге­рої поеми — представники зовсім інших культур. Ось чуємо голосіння матері Евріала над тілом свого сина:

О, сину! Світ моїх очей!

Чи я ж тебе на то родила,

Щоб згинув ти від злих людей?

Тепер до кого прихилюся,