Ярослав Павуляк. Творчість

Село сувоєм сну сповите,

Спокою статуї стоять,

Старому стовбурові стиха

Суглоби сухо скриготять.

Садок сумирно спочиває,

Спроквола стихли солов’ї,

Сади спроваджують сутріти

Слова стриножені свої.

Скажете – штукарство. Так! Але якого рівня штукартво. Це гра справжнього майстра, що знає ціну слова, чує його дихання, бачить колір і відчуває пульс. Коли сіра бездарність грається словом, то калічить і умертвляє його, коли ж словом грається людина з іскрою Божою, воно спалахує новими гранями, усміхається нам, відкриваючи щось завжди несподіване і нове. Ніби приймає закони гри. Це таємниця, яку розгадати неможливо. Тим можна тільки подивовуватися і захоплюватися.

Автор зізнається також, що його поезія багата “фольклорним наверстуванням”. Це правда. Але до народного мелосу він підходить як скульптор до глини, ніколи не дозволяючи собі прямолінійної імітації, що нині стало справжнім лихом української поезії. І спробуйте визначити де міра фольклорних елементів і як вони співвідносяться з авторським началом ось хоча б у такому вірші:

Та монашка

Що під калиною

Трошки з яблуком у руці,

Подобається мені

На лиці.

Носить щодня з собою

Сон Христа під водою.

Живе собі,

Ніби без мови,

Чорною ниткою сяє

Очима себе досягає.

Віє чутка, що їй незвідома

Впала колиска додому.