Василь Тракало
Дуже переконливо виписав автор у першій частині історичне тло, майстерно вмонтував у структуру сюжетної оповіді розповіді про інших діючих персонажів. Хоча тут відчувається і деякий нездоровий крен: скажімо, діяльність КПЗУ в тридцяті роки висвітлено більш масштабніше, ніж нелегальну працю націоналістичного підпілля. Може скластися враження, що комуніти мали більший вплив на свідомість галичан, ніж прихильники ОУН. А це було далеко не так.
Композиційна побудова роману – назагал чи не найбільш вразливе місце твору. Тут важко відшукати якусь логіку і певну стрункість. Скажімо, не вельми суттєва розмова Бандери і Лебідя може розтягнутися на кілька сторінок і скоромовкою може відбутися автор про десятимісячні митарства провідника українських націоналістів у німецьких в’язницях.
В анотації зазначено, що “документальні архівні матеріали лише підсилюють інтерес до роману”, але на мою думку, саме навпаки – художній твір завжди програє, коли його нашпиговують різними документами. Втім, погоджуюся, що це вже сфера суто індивідуального читацького смаку.
Твір побудований за принципом “мозаїки”, хоча автор не ділить його на окремі розділи, він тільки розбиває цілісні фрагменти зірочками. Але що характерно, часто у побудові таких фрагментів спостерігається якийсь вироблений шаблон, у якому найбільше насторожує експозиція, що нагадує пейзажну замальовку. Хоча з-поміж таких численних краєвидів трапляються начебто несогірші, як от: “Серпень торкався вересня, ніби метелик квіток: розмахують крильцями, а сісти ніяк не можуть. По обидва боки широкої польової дороги до Ставків крутилося стигле бадилля картоплі, вилискувала довгими листками жовто-зелена кукрудза. Сонце гріло ще по-літньому тепло, але, коли ховалося за одиноку хмарину, вітер пахнув молодою осінню. Зліва від дороги на болотяному озерці шукав здобичі бузьок-одинак – дивно, невже залишився зимувати?”
Історичні постаті у “Колонії” здебільшого менш вдало виписані автором, ніж вигадані персонажі, не рятує ситуації і те, кожен читач упізнає їх, так би мовити, з одного штриха. Степан Бандера, Микола Лебідь, Ярослав Стецько, Роман Шухевич та інші тут більше своєрдні схеми-символи, ніж люди. Деякі з них говорять словами своїх статей, що видається неприпустимим.
У творі десятки, якщо не сотні діючих осіб. Це можна було б віднести до авторського позитиву, якби більшість з них не проходили летючими тіні. Малосумнівно, що в пам’яті читачів після того, як вони перегорнуть останню сторінку, залишиться жити хоча б з десяток з них. Чомусь автор не подає їх розгорнутих характеристик, мабуть, ввжаючи, що характер і особливості натури мають розкритися у вчинках і конкретних діях.. Але не завди вони розкриваються.Як на мене, краще подати одну живу вражаючу картину, у якій, як у краплі води, передомлювалися б людські характери і складана епоха, ніж десяток пунктирних. Автор прагне відобразити буремний час у всіх проявах і виявах і часто це нагадує гонитву за вітром. Добрий зразок того як одна сцена може відбивати дух часу показав Богдан Бастюк у “Сопигорі”. Мені здається, що ці два епічні твори – “Колонію” і “Сопигору” – історики літератури ще не раз співставлятимуть, шукаючи між ними спільне і відмінне. І тому, що написані вони, по суті, в один час, і тому, що репрезентують традиційну лінію у нашій літературі, і тому, що обидва автори ставили перед собою одне завдання – показати у розрізі життя Галичини у ХХ столітті. Нема сумніву, що колись прийдешні покоління з глибокою вдячністю будуть згадувати обох авторів і однаковою мірою дякувати їм за труд, бо створене ними – правдивий документ непростої епохи, переданий з вражаючою достовірністю, дзеркало, заглянувши у яке, можна буде побачити реальні колізії і живих людей. Але нам би хотілося уже сьогодні визначити, якому з творів можна віддати першість. Сьогодні робити це ще, як на мене, передчасно, бо світ побачила тільки перша книга із обіцяної Б.Бастюком трилогії. Годиться тільки сказати, що образи у “Сопигорі” зриміші, композиція бездоганніша і мова образніша. Сильна сторона “Колонії” – динаміка сюжету, масштабність події. Бастюк млявіший, можливо, надмірно розтягнутий, виваженіший, Тракало – експресивніший, спонтанно-непередбачуваний. Це вже, так би мовити, переходить у сферу людських смаків, про які начебто не сперечаються. Але що таке літературна критика, як не суперечка про смаки (за Шерехом).
Можливо, цю рецензію на “Колонію” слід було б почати із розмови про виняткову працьовитість автора. Справді, роман такого обсягу не завершиш, не маючи такої цінної і вкрай необхідної для прозаїка риси, як працелюбство. А якщо врахувати відносно молодий вік автора (йому тільки за сорок), то можна сподіватися, що невдовзі він вразить нас новими самобутніми творами.
Ще хотілося б відзначити професійне художнє оформлення книги, здійснене маститим митцем Євгеном Удіним: напис “Колонія”, виведений великими жовтими літерами, розміщеними вертикально, пересікає колючий дріт. І все. Без зайвої деталізації та ілюстративності. Та скільки у цьому малюнку глибокого, справді символічного підтексту, бо якщо придивитися пильніше, то цей напис на глибокому темно-зеленому тлі нагадує залізничне полотно, , яким вивозили з України-колонії наш знедолений люд у безвість сибірів і соловків..