Василь Тракало

Василь Тракало

Великий епічний роман Василя Тракала “Колонія” прийшов до українського читача завдяки відомому в Галичині видавництву “Збруч” – ошатно видана книга справляє приємне і навіть трішки ошелешуюче враження. Ще б пак! Обсяг роману – понад 800 сторінок. Сьогодні це випадок не тільки рідкісний (переживаємо час вутлих прозових книг і поетичних збірок), але й унікальний у свому роді. Щоправда, кількома роками раніше Іван Гермаківський подарував нам тетралогію “Хрест над колискою”, яка за обсягом майже дотягується до монументальної “Колонії”. Але читання тетралогії дещо розчарувало: публіцистичність там превалює над художністю. Тому перше, що спадає на думку, коли в руках опиняється роман В.Тракала: а що ж тут? Чи зумів автор дотриматися високих вимог жанру? Чи не схибив у слові? Чи має власний вироблений стиль? Чи перед нами знову публіцистична оповідь, а чи живе і образне художнє письмо? Побоювання не марні, бо Василь Тракало до цього майже нічого не оприлюднив з художньої прози – ні в малих, ні в більших жанрах. Читачам він відомий як журналіст. Щоправда, до цього друкувалися окремі фрагменти з “Колонії” у журналах “Тернопіль” і “Сучасність”. Але як виробити стале враження з невеликих витягів, та ще, мабуть, найбільш вдалих?

Щоб прочитати “Колонію” у повному обсязі, довелося присвятити їй кілька днів. То було цікаве і, сподіваюся, корисне читання, бо перед внутрішнім зором постали картини більш як піввікової історії нашого народу, розказані людиною небайдужою, справді закоханою у свій край і щиро стурбованою його завтрашнім днем. Книга пройнята щирим болем, написана пером пристрастним і гарячим. Відчувається також, що автор добре обізнаний з історією Галичини, зумів віднайти справді рідкісні архівні документи і зібрати численні свідчення очевидців. За кожним його словом стоїть доля сотень людей, їх страждання і біль, святі пориви, любов і гнів. Ритм оповіді, узятий автором роману, високий і динамічний, тональність жива і пульсуюча (хоча вона протягом усього твору кілька разів суттєво змінюється), висвітлення подій назагал вірне, суголосне з історичною правдою.

Центральною стрижневою фігурою твору, до якої в основному сходяться усі сюжетні лінії, є Іван Млиновий, а, так би мовити, опорною точкою – галицьке містечко з поетичною назвою Жнивиця. Образ Млинового виписано найбільш повнокровно і випукло, а розвиток його світогляду і формування характеру подано в еволюційному зростанні. Спершу це романтичний месник, який прагне помститися убивцям свого батька – польським шовіністістам, а згодом – мученик фашистських таборів і вигнанець з рідного краю, що прагне утвердитися на чужій заокеанській землі. Одразу ж поділюся суб’ктивними враженнями: ота перша частина роману, у якій Іван Млиновий діє по-авантюрному необдумано, так разюче нагадуючи чи то Довбуша місцевого масштабу чи такого собі сучасного Робін Гуда, мені найбільше припала до душі. Наша література просто стужилася за героєм такого типу. І я рішуче ж відмітаю усі розмови про те, що такого, мовляв, не могло бути, це фантазія і буйна вигадка автора. Так, найімовірніше – це вигадка. Але яка захоплююча та інтригуюча. Уявляю собі, який чудовий хвилюючий фільм можна було б зняти за першою частиною. То була б авантюрно-пригодницька кінострічка, щось на кшалт американських бойовиків, але з українським колоритом і національним духом. Хто може сказати, що нам сьогодні такі фільми не потрібні? І де в сучасній українській літературі такий невловимий безстрашний герой, якого підлітки могли б узяти собі за взірець, яким могли б захоплюватися і марити?

Мені здається, авторові варто було б також подумати над тим, чи не видати окремою стислішою книжкою історію пригод Івана Млинового, аби спробувати урешті-решт покорити всеукраїнського читача піднесено-романтичною і авантюрно-пригодницькою книжкою. Судіть самі. У молодому віці, не закінчивши вищий учбовий заклад (перешкодили недоброзичливці і вороги, влаштувавши провокацію), він повертається у рідне містечко, уже переслідуваний поліцією, щоб вийти на слід убивць свого батька. Починається нерівний двобій з місцевою польською владою. Щоб стати невловимим, Млиновий вдається до хитрого способу перелицювання і зміни своєї зовнішності. Його хитромудрі гримування дозволяють йому водити за ніс місцевих владоможців – управителя ресторану Лагодинського, комісара поліції Хухру, капітана Венгрина та й зрештою усю пастерункову поліцію. Добре знання місцевості, а також обізнаність із потаємними ходами в приміщені місцевої польської комендатури дозволяє йому кожен раз неушкодженим вислизати з пазурів смерті. Психологічну напругу підсилює любовний зв’язок Млинового з дочкою Лагодинського Марисею. Між молодими людьми спалахує справжнє кохання. Кульмінацією стає епізод, коли Іван Млиновий убиває свого тесця, таким чином помстившись за смерть свого батька і перед Марисею постає непроста дилема вибору.

Не змінює своєї тактики і поведінки головний герой і після приходу більшовиків. Від його руки гине московський зайда.Коли В.Тракало описує напружені кульмінаційні сцени, його письмо стає особливло напруженим і експресивним, фрази короткими і вибуховими, що свідчить про неабияку майстерність. Ось хоча б один з прикладів. “У двері гримали поліцейські. Іван витер рукавом задимленого ствола й міцно стиснув револьвера в руці. На подвір’ї не було нікого. Крім заклопотаного старшого пострункового, який розгублено щось шукав у кропиві під парканом. Стрибнувши на землю, Млиновий ледь встиг розпрямитися на повен ріст, як у підвальних дверях криміналу заскрипів заіржавлений засув, і розгублений постерунковий спробував перезарядити карабіна. Постріл поклав поліцая на бетонні сходи, якими втікач збіг до підвалу. Зачувши метушню, внутрішній вартовий здалеку загупав чоботами. Та Іван не чекав його з’яви, а двічі вистрелив у замок загратованих дверей. Ще одну кулю отримав вартовий”.