Дискурс Миколи Євшана та Української хати

У статті “Молода Муза” Остап Луцький писав: “Знаменем останніх десятків літ є те, що на всіх полях людської думки ломляться давні правди і поняття. Незвичайно ( як на фільозофа) спопуляризований Ніцше вислав у широкі круги сучасного світового суспільства свого “Заратустру” і той мабуть ще більше, як всі попередні віщуни, звернув увагу всіх, що з ним стрічались, на те, що наблизився час контролі для багатьох наших понять про найбільш інтересні для нас життєві справи... В сучасній людській громаді чимраз частіше почав з’являтися тип людини, що стратила усяку віру і надію...” 1

Іван Франко, як відомо, у своїй відповіді заперечував значення як Ніцше, так і інших виразників сучасної кризи, названих Луцьким, а саме Ібсена, Метерлінка, Франса та Бодлера. Крім того, він заперечував і наявність кризи2. В тих аргументах, якими Франко послужився при розгромі «Молодої Музи», в черговий раз виявився його антимодернізм. Негативне ставлення до Ніцше тут видається важливим компонентом. Що ж до Луцького та його колег, то вони спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й нової філософії мистецтва, однак розвинути їх не змогли. Це зробив Микола Євшан та його колеги з київського журналу «Українська хата» (1909—1914). Ніцшеанство лягло в основу дискурсу «хатян». Однак перед тим, як зосередитися на ньому, коротко схарактеризуємо критичний дискурс цього журналу в цілому.

У своїй рекламі «Українська хата» оголошувала себе як журнал за напрямом «національно-поступово-демократичний». А в першому номері в редакційному вступі говорилося про те, що завдання нового журналу — принести «помочі і світла в темну українську хату»3. Однак невдовзі виявилося, що і цей просвітянський заклик, і сама назва журналу «Українська хата» максимально неадекватні його змістові. Журнал, який у 1910 р. виходив з сільською хатою й коровами на обкладинці, продемонстрував колосальну асиметрію між назвою й реальними культурними звершеннями. Заклавши в назві дві тези: ізоляціонізму — «українська» і народництва, народу як села — «хата», його автори робили щось діаметрально протилежне4.

Дискурс «Української хати» засвідчував намір його редакторів та авторів розширити рамки української культури, модернізувати її. Вони прагнули модерної нації й модерної культури, отже, головним об'єктом їхньої критики було «старе» народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах.

Поезія і проза, представлені на сторінках журналу, вирізнялися інтересом до різних, мало знайомих ще українській літературі тогочасних проблем — психології, сексуальності, екзотики (в тому числі психологічної), відкритістю до тих сторін життя, які завжди обходилися народницькою культурою. Всупереч назві, «Хату» цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. Відповідно на сторінках журналу не міг у жодному разі з'явитися не тільки Іван Нечуй-Левицький, але навіть Іван Франко.

Тут друкувалися поезія і проза «модерністів», передовсім поетів «Молодої Музи», а також «модерністів» російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними, а не утилітарними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайло Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський).

Журнал друкував деякі переклади художньої літератури й наукових праць. Із літератури: Моріс Метерлінк, Серен Кіркеґор, Кнут Гамсун, Петер Альтенберґ, Шарль Бодлер, Генріх Манн та ін. Із наукових публікацій варто згадати праці Ернста Геккеля («Світові загадки»), Фрідріха Куммера («Про зміну літературних поколінь»), Якова Вассермана («Літерат або міт та індивідуальність»). Це була не хрестоматійна, стара класика, а сучасна література, яка підсумовувала тенденцію переорієнтації українського інтелектуального життя.

Коло зацікавлень авторів журналу не обмежувалося художньою літературою й критикою. До нього входили театр із такими його жанрами, як драма та опера (це була, передовсім, нещадна критика українського національного театру), образотворче мистецтво (в статтях і репортажах про художні виставки й салони підтримувалися нові стилі мистецтва на противагу старому реалізмові) та музика (статті з претензією на філософський характер).

Критика в «Хаті» ґрунтувалася головним чином на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — формулює своє кредо в одній з полемічних статей М. Сріблянський5. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.

Завдання журналу передбачали й зміну самої мови. Вона вже не може задовольнитися тим, «що колись чув на селі або вичитав з белетристики»6. Ця мова не має відповідної термінології, не передає нюансів думки, не здатна віддзеркалити сучасне життя. Сучасність вимагає іншої мови. На цьому ґрунті відбувається боротьба з «хуторськими філологами».З появою «Української хати» пов'язано поглиблення й змужніння культурного діалогу в суспільстві. Журнал не просто друкує рецензії на нові публікації, тобто реагує на культурне життя. Головний опонент «хатян» — народницька критика, представлена газетою «Рада», її постійним автором Сергієм Єфремовим, для якого «модернізм» залишався лайливим словом, а все, що робила «Хата» в культурі, — своєрідним збоченням. Погляди Єфремова за роки від статті «В поисках новой красотьі» особливо не змінилися. Але вперше відбувався постійний, тяглий у часі діалог. З боку «хатян» головним полемістом виступав М.Сріблянський, хоч інші автори так само часто включалися в дискусію з «Радою».