Модифікації жанру критичної статті в західноукраїнській періодиці 20-30-х рр. ХХ ст.
Дуже часто огляди мали за мету репрезентувати якось читачам те, чого вони ще не читали через брак часу. Це є найбільш зручною формою оглядів, які виконували орієнтаційну і спонукальну функції, заохочували читачів до читання. До цього типу оглядів відносимо статті з інформацією про літературний процес за межами України: Є.М. (Є.Маланюк) «З творів «першої в світі літератури»; М.Гнатишак «Нова німецька белєтристика про війну (річеві замітки)»; м.р. (М.Рудницький) «З нових американських книжок» і т.д.
Важливим різновидом критичної статті були передмови і післямови. Такого типу критичні виступи, хоч і не є численними, все ж наявні у творчому доробку західноукраїнських літераторів. Найчастіше ними супроводжувалися твори європейських письменників, що виходили у світ у львівських видавництвах чи бібліотеках при періодичних виданнях. Такі виступи здебільшого наближалися до літературно-критичних нарисів й есе, бо супроводжували переважно українські переклади європейських митців, творчий доробок яких був маловідомий або й зовсім не відомий галицькому читачеві. У них, як правило, відсутній переказ змісту творів. Критики акцентували увагу на виграшних моментах й здобутках письменника, однак принагідно згадували невдачі чи втрати, хоч і намагалися виокремити ці твори із загального потоку, увиразнити творчий портрет їх авторів.Яскравим зразком такого типу критичного виступу є передмова М.Рудницького «Романтичний сюжет» до книги І.Борщака та Р.Мертеля «Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана», виданої у Парижі в 1931 р. Авторизований переклад з передмовою М.Рудницького вийшов у світ у Львові двома роками пізніше. Критик, представляючи читачам нову книгу, пояснював причини й мотиви її появи. Передмова складається з трьох частин, у яких почергово мовиться, що стало поштовхом до появи життєпису гетьмана; чим відрізняється твір І.Борщака та Р.Мартеля від уже написаних про Мазепу в Європі; чому белетризована історична студія здобула таку популярність у світі. М.Рудницький у властивій йому есеїстичній манері зазначає: «Перекладаємо оту книжку тому, що у рідній мові не маємо досі кращої короткої монографії про Мазепу. Мета авторів познайомити чужину із одною сторінкою нашої бувальщини сходиться з потребою нашого загалу пригадати собі цю бувальщину»22. І далі вказує на причини цієї потреби: «Остання війна зродила нову потребу оживляти легенди та відтворювати історичні події. Нервове покоління кінової доби має щораз менше часу та терпцю на товстелезні книги з причинками, коментарями, цитатами»23. Однак критик вважає, що війна зумовила інтерес широкого загалу до історичних постатей не лише в Україні. Змальовуючи процес становлення жанру життєпису в Америці, Англії, Франції, підкреслюючи роль Андре Моруа в утвердженні саме цього жанру, М.Рудницький пояснював: «Велика війна витворила голод геройства та історичних величин. Її непередбачена загальна невдача ще збільшила цю смагу. Мало коли в історії така велика війна з такими великими гаслами зродила так мало індивідуальностей і відкрила людську підлоту в такій наготі. Небувале нинішнє зацікавлення життєписами давніх великих людей — це туга за величинами, за індивідуальностями»24. Критик вважав, що попри всі недоліки, авторам вдалося уникнути небезпеки «робити із постатей нашої бувальщини самі крицеві статуї», змалювати Мазепу — людину з його численними чеснотами і вадами: «Мазепа при всій своїй інтеліґенції не був таким програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили»25. Інтонаційно-стильові особистості критичної нарації свідчать про те, що авторові імпонували не лише «найбільший між козаками європеєць — Мазепа», а й автори його життєпису, а понад усе їх спроба показати світові Україну не нудною політично-історичною публіцистикою й «занадто хуторянськими засобами». «Мазепа» Борщака та Мартеля не може звільнити себе від закидів як кожна історична студія, що пробує підкреслити деякі моменти, як головні мотиви постанов і вчинків. Можемо піддавати сумніву не одну фразу, передавану як «історичні слова» Мазепи, не один «факт», виведений на підставі документів та справоздання попередніх істориків. Діло не в тому, чи погоджуємося більше або менше з портретом Мазепи на тлі тодішньої доби, що ввижається нам завсіди як кожна історична доба крізь призму наших майбутніх ідеалів. Важне те, що автори не лякаються ясних, сміливих висновків, хоча не мають наміру йти за модним у слов’янських краях «патріотичним» навчанням історії»26.
Наведені приклади із статті М.Рудницького засвідчують цілковиту рацію С.Залигіна, який стверджував, що «передмова, якщо вона не ставить перед собою літературознавчого завдання, повинна лише доповнювати автора, повідомляючи читачеві щось таке, що напевно залишиться за рамками його творів — хай то будуть біографічні дані чи особисті враження від прочитаного»27. Сказане повною мірою стосується й передмов С.Гординського й О.Грицая, що передували українським перекладам французької, німецької, російської, англійської й інших літератур (понад 20 виступів такого типу).Прагнення цілісного осмислення літературного і громадського життя і необхідність оперативного та водночас регулярного реагування на поточні події і явища змусили критиків звернутися до критичних циклів. Їх особливістю є те, що вони складаються із різножанрових виступів. Відкрита структура цього жанру дозволяє писати «суміші», вільно переходити від проблеми до проблеми. Однак такий літературно-критичний цикл, при всій своїй розімкнутості, все ж явище цілісне, бо йому властиві концептуальність, спільний системний принцип, формальний зв’язок між окремими частинами, стильова єдність, об’єднуючі наскрізні композиційні деталі. Прикладом такого літературно-критичного дискурсу може бути цикл М.Рудницького у «Світі». Протягом 1926-1929 рр. автор опублікував 19 літературно-критичних статей, у яких окреслив різні аспекти психології творчості, осмислював проблеми адекватного сприйняття і повноцінного розуміння художніх творів сучасниками; стосунки між літераторами; навкололітературні події. Велику увагу приділяв комунікативній системі автор — читач — критик, контактам красного письменства і преси; не обминув і морально-етичні чинники літературної праці. М.Рудницький обрав для цього найзручніший жанр — есе, оскільки це дозволяло, з одного боку, максимально наблизитися до читача і створити ілюзію щирої розмови, а, з другого, — висловлювати власні погляди на підняті проблеми, без ризику бути звинуваченим в авторитарному нав’язуванні власної точки зору. У двох випадках використав жанр відкритого листа. У 1927 році його виступ «Для кого пишете?» мав форму промови, а у 1929 році лист до молодого автора «Чи маю талант?» було представлено у формі напутнього слова.