Модифікації жанру критичної статті в західноукраїнській періодиці 20-30-х рр. ХХ ст.
У західноукраїнській критиці означеного періоду досить часто зустрічаємо виступи, предметом яких є літературний процес, тенденції його розвитку протягом конкретного часового проміжку. Такі огляди стосуються не тільки творчих здобутків і втрат за рік, як-от статті Ол.Бабія «Літературні журнали в 1922-1923 рр.» чи Л.Бурачинської «На грані року», «Наша повість у 1937 році», а й значно більшого часового проміжку (наприклад, К.К. «Літературне життя в Совітській Україні»). Зразком огляду, що має на меті продемонструвати повну палітру літературних надбань протягом тривалого часу є виступ Є.-Ю.Пеленського «Сучасне західньо-українське письменство. Огляд за 1930-1935 рр.». Автор створює загальну картину тогочасного літературного процесу, виділяючи традиції і новації, пояснюючи переваги і домінанти неоромантизму і неокласицизму, вплив соціальних чинників на літературу. Розглядаючи надбання красного письменства, Є.-Ю.Пеленський зупиняється окремо на ліриці (детальніше про відомих авторів, згадкою про молодих і перспективних, усього 41 особа), «епіці», відзначаючи окремо художні твори і публіцистику (30 осіб), драмі, яку вважає «за найслабше місце в сучасній нашій поезії» (7 осіб). Критик не аналізує «плюси» і «мінуси» згаданих художніх творів, а обмежується лише окремими, але влучними оцінними судженнями і констатацією фактів. Наприклад, «Від популярних, з перестарілою технікою драм, яких у нас багато, відбивають інтересні спроби М е р і я м а (Г.Лужницького). В своїх двох оперетках зумів він поєднати модерні засоби із цікавим сюжетом і добрим комізмом» [...]1. З молодших драматургів можна назвати Галана («Вантаж»), І.Крушельницького («На скелях») і Б.Гомзина («Кров кличе», 1933)»2. Оглядач звертає увагу читачів на мистецькі експерименти: «Досить рідкий у нас жанр новелі з еротичним сюжетом, легкого французького типу, започаткував «Нагодами й пригодами» М.Рудницький. Куди далі пішов С т е п а н Л е в и н с ь к и й («З японського дому», 1933, «Схід і Захід», 1934). Він покидає Мопасанівську легкість, щоби піти слідом Купріна-Арцибашева. Еротизм стає тут яскравий, заслонює все проче» 3. Подаючи приклад експериментальних пошуків Степана Тудора («Молошне божевілля», 1930), Є.-Ю.Пеленський підкреслює: «Позитивне тут хіба намагання до мелодійности мови. Засіб простий і один: накопичення слів, де є звук «літ» [...]. Робили це вже багато раніше і то багато краще футуристи Семенко і Шкурупій»4. Посилання на досвід письменників-наддніпрянців не випадкове. Критик, оглядаючи літературу Західної України 1930-1935 рр., постійно намагається вписати її в загальноукраїнський контекст, а подекуди і в європейський. «Огляд» Є.-Ю.Пеленського і за змістом, і за структурою, і за рівнем узагальнень, і за влучністю оцінок є, по суті, стислою монографією. Тому її жанрову модифікацію можна окреслити ще й так: це — стаття-монографія оглядового характеру.
На сторінках галицької періодики зустрічаємо і такі форми оглядових статей, як огляд творчого доробку одного письменника (І.Федоренко «Оскар Уайльд (Огляд літературної творчости)»5; огляд надбань групи авторів (Є.Маланюк «У сусіда (Декілька профілів сучасних польських поетів)»6.
С.Гординський на сторінках «Назустрічі» опублікував цікаву комбінацію огляду і рецензії «Чотири реторти лірики». Цей виступ присвячений поезії Б.-І.Антонича («Три перстені»), Н. Лівицької-Холодної («Вогонь і попіл»), Ю.Косача («Черлень») і Є.Маланюка («Земна мадонна»). Критик чітко окреслив свій задум: «Пишучи тепер про поезію, не буду чіплятися поодиноких віршів, буду говорити про поетів, як герольдів своїх ідеалів, буду говорити «виясняльно», щоб якнайбільш об’єктивно з’ясувати кожного поета, як вислів власного типу»7. Але перед тим попередив його загальними міркуваннями про те, що сучасна йому література щораз більше «потопає... в патріотично-популярних писаннях», які трактував як «лихо». Така поезія може мати сенс, якщо патріотичні моменти зростуться «органічно в один емоційний комплекс з мистецькою формою»8. Далі зробив застереження щодо використання «порівняльного методу з іншими, чужинними поезіями». І на такій основі формулює свої стислі і влучні судження, подає читацькі враження, ділиться сумнівами, захопленнями.
Огляди, представлені на сторінках західноукраїнських часописів, у переважній більшості відповідали канонам жанру і були структуровані прагненнями авторів розглянути розвиток окремих тенденцій літературного процесу в чітких хронологічних рамках на соціальному та історико-літературному фоні.Серед жанрових різновидів критичної статті особливе місце займають виступи, предметом яких були вже оприлюднені міркування й оцінки. У цьому виразно виявлялася ситуативність і дискурсивність літературної критики, яка, при всіх її яскравих індивідуальних ознаках, все ж є справою колективною. Істина викристалізовується у протиборствах і протистояннях. Суперечки, дискусії, полеміки, попри їх гостроту і пристрасті, є обов’язково ознакою нормального літературного процесу, яка зумовлена вже самою природою художнього світу. Саме вони займали чимале місце у галицькому літературному процесі. Найчастіше ці зіткнення, спровоковані окремими критиками і письменниками, стосувалися насамперед питань ідеологічних. У таких випадках кожен критик поводився, реагував інакше. Наприклад, С.Гординський послуговувався полемічними статтями, а М.Рудницький вдавався до есе. Д.Донцов віддавав перевагу критичним виступам у формі передовиці чи промови, а О.Турянський у формі відкритого листа чи відгуку. Кожне з функціонуючих періодичних видань того часу брало участь у полеміках, але тільки квартальник «Ми» мав спеціальну рубрику, ба навіть розділ «Дискусії», у якому і вміщував полемічні матеріали. Темою найбільш гострих полемік була самокритика в її журнально-газетному поточному побутуванні. Стисло пріоритети такої критики можна передати словами С.Гординського: «Передусім критика: маємо на увазі не ту, що її роблять професори і що зветься науковою. Вона нам мало цікава й для сучасности, яка нас передусім захоплює, неістотна. Ми її заперечуємо в літературі, бо нема індивідуалістичної науки, а літературна критика знає лише індивідуальності, людей і твори, а втім, живемо в часі, коли свобода мистецтва і його вічне відновлювання, вічна змінність є вже річчю, що не викликає сумнівів. Зате критика філософічна — оце рямки, в яких добре почувається сучасна література. Для цього не треба обов’язково бути філософом; [...] філософічна культура — це не знання систем, а здібність роз’єднувати інтелектуальні поняття й вічно розбивати застиглі системи на те, щоб туди впровадити ж и т т я. Такий підхід дає нам спроможність краще зрозуміти літературну творчість, бо першим обов’язком критика є — все зрозуміти, не замикатися перед ніякою новою спробою й бути здібним сприймати навіть найтонкіші й найбільш непередбачені способи міркування»9.