Літературний процес
Значення філософії позитивізму, а також природничих і суспільних наук для розвитку реалізму. Формування рис реалізму простежують ще з Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва. Розрізняють „міфологічний" реалізм, ренесансний, побутовий, етнографічний, просвітницький, критичний, „тенденційний", неореалізм, натуралізм, соцреалізм тощо.
Світові класики реалізму: Філдінг, Бомарше, Діккенс, О. де Бальзак, В. Теккерей, Ф. Достоєвський, Л. Толстой тощо.
Український реалізм (в більшій чи меншій мірі) репрезентують: Т. Шевченко, Марко Вовчок, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, Б. Грінченко, Панас Мирний, О. Кониський, І. Франко та ін.
Однією з найортодоксальніших течій реалізму як напряму став натуралізм (з латинської – природа). Цей художній метод сформувався у 70-х рр. XIX cт. Його основним теоретиком і практиком став французький письменник Еміль Золя. В основі творчості письменників-натуралістів (брати Гонкури, Гі де Мопасан, М. Кретцер, Г. Гауптман, Г. Ібсен, С. Крейн, Ф. Норріс та ін.) лежить філософія позитивізму. Натуралісти ставили собі за мету змалювання повної, вичерпної, по-науковому об'єктивної і правдивої картини світу. Однак, їхні твори стали „клінічним документом", історією спадкової хвороби, протоколом судової експертизи. Естетика натуралізму ґрунтувалась на принципах біологізму та фотографізму: захоплення фізіологією людини маскувало справжні причини соціального та національного зла, а намагання створити по-науковому точне й правдиве зображення призводило до захопленого змалювання у творі найдрібніших деталей обстановки, пейзажу, переважно статичної натури. Ідеї натуралізму так чи інакше використовувались і в літературі XX cт. В українській літературі риси натуралізму найбільше проявились у творчості В. Винниченка та постмодерністів.
Окремо слід сказати про соцреалізм, модернізм та постмодерн як методи, котрі використовувались (чи використовуються) українською літературою.В часи російської комуністичної окупації почав утверджуватися (з 30-х років) соціалістичний реалізм (соцреалізм). Його трактували як „найпередовіший... художній метод, суть якого полягає в соціалістично усвідомленому, правдивому, історично конкретному зображенні дійсності в її революційному розвитку", а мету цього методу визначали як „виховання нової людини, яка гармонійно поєднує в собі ідейне багатство, душевну красу і фізичну досконалість, активно бореться за побудову комуністичного суспільства"88. Насправді соцреалізм являє собою псевдохудожній політичний метод у радянській літературі, метою якого було фальшувати дійсність в інтересах комуністичної партії. Показовою з цього приводу є теза В. Леніна про літературу, як про „коліщатко і гвинтик загальнопролетарської справи". Не випадково А. Сенявський дав таке „визначення" соцреалізму: „напівкласичне напівмистецтво не дуже соціалістичного не реалізму". Соцреалізм утверджувався компартією в літературах усіх поневолених народів радянської імперії з метою їх швидшої денаціналізації та дегуманізації. Класиками соцреалізму можна вважати М. Бажана, пізнього П. Тичину, О. Довженка, Ю. Смолича, О. Гончара та ін.
Термін модернізм (з французької – сучасний, найновіший) вживають на означення цілого ряду митецьких тенденцій і рухів (переважно нереалістичних), що формувалися наприкінці XIX – на початку XX cт.: символізм, експресіонізм, імпресіонізм, декадентство, футуризм, сюрреалізм, акмеїзм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, авангардизм та ін. Теоретичним базисом для модернізму стали ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, Е. Гуссерля, З. Фрейда, та ін. Модерністи обстоювали поезію як вищу форму знання, пріоритет надавали естетичній ідеї, їх цікавили теми: кризи людських цінностей, ізоляції людини, відчуття абсурдності існування окремого індивіда, постуляція (утвердження) нового гуманізму, пошуки втраченого часу і гармонії, інколи – естетизація потворного (декаденнтство) чи деестетизація, розмивання мистецтва (як-от у футуризмі чи авангардизмі) тощо. На рівні художньої форми – це внутрішній монолог, „потік свідомості", асоціативний монтаж, ускладнена метафоричність, верлібр тощо. До модерністів зараховують Ш. Бодлера, А. Рембо, С. Малларме, Е. Верхарна, О. Уайльда, Р.-М. Рільке, Дж. Джойса, Ф. Кафку, Т. С. Еліота, М. Пруста, А. Камю, С. Беккета та ін.
Вітчизняний модернізм мав чимало специфічних рис. І передусім його відрізняла подвійна ідеологічна орієнтація: 1) „на збереження національно-народної ідентичності" і 2) на „просвітницький гуманізм" характерний для європейського модерну89. Націоналістичні ідеї та ідеали, таким чином, часто співіснували з ідеями демолібералізму (з його космополітизмом), соціалізму (з його інтернаціоналізмом), фемінізму тощо.
В українській літературі початку XX ст. окрім неокласицизму та неоромантизму, найбільше розвинулися стильові течії символізму (О. Кобилянська, А. Кримський, О. Плющ, О. Олесь, М. Вороний, П. Крманський та ін.), експресіонізму (В. Стефаник), імпресіонізму (М. Коцюбинський), неореалізму (В. Винниченко, М. Чернявський, С. Васильченко, Б. Лепкий), футуризму (М. Семенко, Г. Шкурупій, ранній М. Бажан) та ін.