Літературний процес

Класисицизм прийшов на зміну бароко і як решту художніх напрямів тривав у різних країнах по-різному: від XVI до початку XIX cт. Класицизм, що орієнтувався на античну літературу, мав доволі строгі теоретичні приписи (головні теоретики – Ж. Шаплен та Н. Буало): закон „трьох єдностей" (дії, часу і місця) для драми, неодмінність перемоги обов'язку над почуттям у головного героя, ясна і чиста мова, чіткий поділ жанрів на „високі" (трагедія, ода, епопея) та „низькі" (комедія, байка, сатира). Тематика „високих" жанрів – це важливі питання громадського життя на основі античних та історичних сюжетів тощо. В основі класицизму лежала ідеалістична філософія Декарта, перевага раціо (розуму) в образотворенні, риторичність. До практиків класицизму зараховують П. Корнеля, Ж. Расіна, Ж.-Б. Мольєра, Ф. де Ларошфуко, Ж. де Лафонтена та ін. В українській літературі цей художній метод до кінця не сформувався (в силу історичних причин). Елементи класицизму віднаходимо у Феофана Прокоповича, Івана Некрашевича, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, пізніше (як неокласицизм) – у творчості неокласиків (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт (Ю. Клен)) та письменників-націоналістів (Є. Маланюка, О. Ольжича, Н. Королеви та ін.).

Як реакція на раціоналізм класицизму, його сувору нормативність, з другої половини XVIII cт. почав утверджуватися сентименталізм (з французької – почуття, чуттєвість, чутливість). Цей літературний напрям, що отримав свою назву від твору англійського письменника Л. Стерна „Сентиментальна подорож", тривав до початку XIX ст. Сентименталізм утверджував чуттєву, ірраціональну стихію в художній творчості. Вартісним вважався той художній твір, який міг зворушити душу людини. На відміну від класицистичних (можновладців, аристократів, царів, історичних осіб тощо) сентименталізм утверджував інших героїв. Це інтелігенти, ремісники, але передусім – ідеалізовані селяни. Посилюється увага письменників до природи, сімейного життя, активно використовується художня форма щоденників, мемуарів, листів, сповідей тощо. Галерею шляхетних, мрійливих, душевно замилуваних, морально цнотливих персонажів, що втілювали ідеалізовану душу простолюду (українського селянина) представлено у повістях Г. Квітки-Основ'яненка. Елементи сентименталізму простежуються у творчості І. Котляревського, Є. Гребінки, Ю. Федьковича, П. Грабовського тощо. Класичними зразками сентименталізму вважають твори С. Річардсона,

Романтизм у світовій літературі сформувався в кінці XVIII – на початку XIX cт., в українській літературі – на межі 20-х – 30-х років XIX cт. Ідеологічно романтизм заперечував раціоналізм просвітництва, естетично – класицизм та сентименталізм. В основі романтизму лежали дві основні ідеї: національно-визвольної боротьби та індивідуалізму. Перша більш притаманна романтизмові поневолених народів (як-от українському чи польському), друга – незалежних народів (англійцям, французам, німцям, американцям тощо). До основних рис романтизму зараховують: ідеалізм у філософії, історизм, апологію (захист) особистості, неприйняття буденності, звеличення „життя духу" – мистецтва, релігії, філософії), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи та ін.Романтизм відкидає раціоналістичну регламентацію у мистецтві, понад усе цінується творча свобода митця, його фантазія. Художній світ романтичних творів будується за принципом зображення виняткового героя у виняткових обставинах. Романтичний герой наділений сильним характером, часто це – бунтівник, який стоїть над своїм оточенням, заперечує норми деградованого суспільства. Улюблені теми романтиків: героїчне минуле рідного народу, природа і людина, любов, творче натхнення, незвичайні психічні переживання тощо. Розвивались жанри історичного роману і драми, ліро-епічної поемпи, балади, романсу, пісні. Надзвичайно великим стає вплив народної творчості на поетику романтизму.

Риси романтизму знаходять у творчості Шекспіра, Гете, а також інших письменників попередніх епох, однак до основних представників цього художнього напряму зараховують: Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, В. Гюго, Ф. Шатобріана, А. Мюссе, Г. Клейста, Е.-Т.-А. Гофмана, Ф. Купера, Е. По, А. Міцкевича, Ю. Лермонтова та ін. Романтичний метод, в основі якого найчастіше лежала національна ідея, використовувало і чимало українських письменників протягом усього XIX ст.: І. Срезневський, М. Шашкевич, М. Устиянович, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович, О. Стороженко, Ю. Федькович та ін. Наприкінці XIX і напочатку XX ст. романтичні ідеї по-новому зазвучали у світовій літературі. Їх утвердження окреслили терміном „неоромантизм". У європейських літературах до нього відносять Гауптмана, Г. Ібсена, М. Метерлінка та ін., в українській – Лесю Українку, представників „розстріляного відродження" (О. Влизько, Ю. Яновський, М. Хвильовий), „празької школи" (Ю. Липа, О. Ольжич, О. Теліга та ін.), а також О. Довженка, М. Стельмаха, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Герасим'юка та ін. Ідейно-естетичні можливості романтизму не вичерпано і досі.

Реалізм (з латинської – речовий, дійсний) розвинувся з початку 30-х років XIX cт. у Франції. Цей художній метод передбачає, окрім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах. Замість інтуїтивно-почуттєвого сприйняття на перше місце висувається пізнавально-аналітичне начало: література як засіб пізнання дійсності. Письменники намагаються досягнути об'єктивності і безпосередньої достовірності відображення, послідовно дотримуватись міметичних принципів (художнє відтворення життя у формах самого життя). Реалісти прагнули змалювати життя у всіх його проявах: злети й падіння людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми тощо. Жанрове розмаїття у реалізмі.