Творчість Григорія Косинки
Пореволюційна доба зі своїми проблемами й селянин, який живе вірою у світле майбутнє — це те, на чому Косинка загострює свої шукання відповідей на питання про сенс життя та долю своїх літературних героїв. Правда життя, правда характеру селянина — стрижнева ознака доробку Григорія Косинки. Найбільшими здобутками новеліста нині визнані твори «Заквітчаний сон» (1923 p.), «Фавст» (1923 p.), «В житах» (1925 p.), «Мати» (1925 p.), «Політика» (1926 p.), «Серце» (1931 p.), «Гармонія» (1933 p.), у яких він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності — добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.
«Заквітчаний сон» — один із найбільш метафорично насичених творів Григорія Косинки, зрівнятися з ним в українській літературі може хіба що «Intermezzo» Михайла Коцюбинського. Внутрішній простір цієї новели побудований на межі сну й реальності. Немає жодної зовнішньої мотивації тієї чи іншої події. Наприклад, не зовсім зрозуміло, чому заарештовують Оленку, хоча внутрішньо ця подія сприймається як цілком логічна. Оленка втрачає головний зміст свого життя — Андрія, сум огортає її душу, отже, арешт не робить її горе більш глибоким. Він тільки підкреслює його. Світ у снах залишається гармонійним і чистим, натомість реальне життя наповнене стражданням, болем, несправедливістю. Незрозуміло, чи життя реальне, чи воно є сном, чи тим, що було в минулому, чи в теперішньому. Чіткої відповіді немає, як немає й чіткої грані між цими двома формами існування в новелі.
Новела «Фавст» — це, за влучним визначення О. Хоменка, «текст-апокриф, текст-знак, текст-легенда», що міг бути опублікований лише по смерті письменника. Цей твір оповідає про один з епізодів стихійної селянсько-більшовицької війни 1921 — 1923 pp. «Подільський Фауст» — Прокіп Конюшина, як і персонаж Гете, зробив сенсом свого життя пошук істини. Ця істина — національна людяність, глибинна закоріненість у рідну землю, її правічну народну культуру. Вона не дозволяє гнутися перед агресивними зайдами, котрі керуються лише тваринним інстинктом «права грубої фізичної сили», а тим, хто не визнає такого права, перш за все намагаються зламати хребта. Конюшина гине, але своєю смертю він перемагає не просто якихось тимчасових зайд — він перемагає смерть. Крім того, це твір, у зв'язку з яким немає потреби окремо говорити про художні засоби, письменницьку майстерність й іншу суто естетичну атрибутику творчого мислення Косинки. Усе в ній на своїх місцях, навіть у незавершеному варіанті, і кожна деталь так званої форми так виразно «працює» на розкриття змісту, що цілковито розчиняється в ньому.
Новела «В житах» — один із найліричніших творів письменника, у якому передано надзвичайно тонкі душевні порухи, суголосні з глибинним відчуттям природи. Дезертир Корній випадково зустрічає «в житах» своє кохання — Уляну, котра за час його блукань і переховувань стала дружиною іншого. Цей твір Косинку чи не найчастіше просили читати на літературних вечорах, а письменник читав свої твори напам'ять із неабияким артистизмом, що мало величезний вплив на публіку.
«Мати» — один із вершинних здобутків усієї української прози, твір глибоко символічного звучання. Більшовицько-польська війна 1920 р. Окупанти ділять Україну між собою. Андрієві Романюку не до них, у нього є. значно важливіша справа — помирає мати. Він мусить прорватися крізь дві лінії фронту до зеленогаївської лікарні, аби привезти лікаря. Звісно ж, це йому не вдається. Мати померла. Україну знову поділено. Скрізь панує смерть...Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х pp. Косинку активніше звинувачують у «поетизації куркульства» й інших «смертних гріхах», хоча в його пізніх творах — «Політиці», «Серці», і, особливо, «Гармонії» — уже немає тієї безсторонності, що в новелах із перших книжок, де автор не дає «ідеологічної оцінки» вчинкам своїх персонажів, лише емотивно підводить читача до висновків, у суті своїй гуманістичних, а не ідеологічних. Тут уже комуністи — «правильні», куркулі — вороги і т. п.
Показ безжальної правди двох боків барикад, на яких опинилися люди села, здійснений через героїв новели «Політика». На прикладі трагедії Мусія Швачки, прозваного в народі Політикою через паразитичне вживання цього слова (а він і справді намагається «робити політику» — організовує «комнезам», відбирає землі в багатших селян), письменник показав трагедію народу, який губить одну з найголовніших моральних цінностей збереження роду. Дружина Швачки Мар'яна — дочка куркуля, але весь час, незважаючи на всі перипетії, як справжня українська жінка, підтримує свого чоловіка, хоча її родина дотримується інших «політичних» переконань. Акцентуючи увагу читача на художній деталі, Кочерга майстерними штрихами відтворює нагнітання тривоги, передчуття біди, що станеться в родині, розколотій ідеологічними розбіжностями, у різдвяну ніч. Суперечності настільки глибокі, злість настільки свіжа й гаряча (одного з родичів свого часу «комуна за Петлюру вбила»), нерви настільки напружені, що вечеря завершується вбивством. Український народ за років бездержавництва був ідеологічно, соціально та національно розрізнений, тому така розв'язка несе глибоке символічне навантаження. І хоч головний герой змальований автором нібито із симпатією, у читача з'являються думки не лише про «хороших комуністів» і «поганих куркулів».
Так само й у новелі «Серце» прикордонник Трохименко «червоний» лише за формою. Він, не вагаючись, розстрілює знавіснілу польську шовіністку, котра на його очах ні за що вбиває дівчинку, він так само розстріляв би й російську шовіністку чи будь-яку іншу за такий злочин, тому що, як він сам каже: «Хай буде кара, хай суд військовий... Серце... таке...»