Нова драматургія Миколи Куліша

М. Куліш не поділяв модну в українській літературі 20-х років XX ст. відмову від психологізму й психологізації У його творчій постаті вдало синтезувалися досягнення національної художньої естетики й західної психологічної га фор­мотворчої культури.

У своїй «Автобіографії» Микола Куліш подає деякі факти свого життя злидні батрацької батьківської родини в Миколаївській губернії, найми з раннього ди­тинства, шалений потяг до навчання, гімназія екстерном, відсутність грошей, мобілізація на фронт, швидка кар'єра в радянській провінції — спочатку в Олешках, а потім у Херсоні, з 1922 р - в Одесі, вступ до партії в 1919 р. Кращі п'єси драматурга - «Народний Малахій». «Мина Мазайло», «Маклена Граса» — були заборонені невдовзі після прем'єри, частину з написаного взагалі не було дозво­лено до вистави, як і «Патетичну сонату».

У своїй творчості Куліш, поділяючи фундаментальні художньо-світоглядні настанови Леся Курбаса, виходив з програмної естетичної домінанти, що «драматургія мусить весь час непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до міщанських смаків глядача», як творець «Народного Малахія» та «Патетичної сонати» сфор­мулював своє кредо в Харкові в червні 1929 р. під час виступу на театральному дис­путі щодо досягнень і перспектив українського сценічного мистецтва.

Цим пафосом занепокоєння життєвими проблемами, загострювання реаль­них, існуючих конфліктів пройняті всі його п'єси, що на сьогоднішній день ' дійшли до нас, причому не лише драми («97», «Комуна в степах», «Закут», «Вічний бунт», «Прощай, село»), але й комедійні твори («Хулій Хурина» та «Мина Мазай­ло»). У Кулішевих комедіях драматизм концептуально-сюжетної гостроти набу­ває у своїй художній основі зовсім не комічного звучання.

Найважливішою рисою таланту Миколи Гуровича Куліша є трагедійність світо­бачення, яке поступово перетворювалося на трагікомічне, трагіфарсове, що виз­начає тип сучасної культури взагалі. Тому нема потреби поділяти творчість дра­матурга на «канонічну» та «протестантську» Виразно «апокрифічне» забарвлення має не тільки «Народний Малахій», але й перша п'єса Куліша — «97», яку чомусь і досі вважають традиційно-психологічною драмою. Автор передбачив «істори­чне значення» свого твору, що сьогодні асоціюється з подіями не двадцятих, а тридцятих років. І такий анахронізм цілком виправданий. У 1932—1933 pp. пись­менник після подорожі на південь України захворів від того офіційного соціа­лістичного геноциду, який побачив на власні очіЯк драматург Микола Куліш послідовно йшов до створення драми модерну, яка за останні сто років отримала в різних країнах кілька назв — від драми експресіонізму до драми абсурду. Український мистецький авангард 1920-х — початку 1930-х рр. узагалі неможливо зрозуміти без п'єс М Куліша та вистав Л Курбаса Навіть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, які були невідомими не тільки в «оказьоненій» літературі, а й у європейсь­кій культурі з'явилися дещо пізніше. Наприклад, у «психологічно недостовірно­му» ранньому фіналі «97» з'являються деякі елементи, властиві драмі абсурду п'ятдесятих років. Це стосується, насамперед, сцени смерті Серьоги Смика. Хоча цю психологічно недостовірну картину вирішено як смерть людини в традиційно­му для експресіонізму ключі «життя людини», але типові для драми експресіоніз­му моменти (помираючий бачить смерть і погрожує їй, викликаючи на двобій, кличе на допомогу бойових товаришів) подаються крізь світобачення фантастич­ної засліпленості людини, чого не було до того в експресіоністській драматургії. Дві руйнівні сили зіткнулися в просторі п'єси «97»: революційний фанатизм і голод, породжений ним. Про те, що ці сили мертві, свідчать попередня натура­лістично-абсурдна сцена канібалізму та наступна, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря комсомольської ячейки. Фінал «ідейно витриманий», але читача не полишає відчуття, що він перебуває в ірреальному світі померлих, де править абсурд зов­нішнього буття, який тяжіє до бюрократичних форм існування. Фантасмаго­рична сцена з паперами, що розлітаються у порожній кімнаті, де помирає «герой революції» Серьожа Смик, зводить до абсурду ці форми існування та мимоволі свідчить проти самої «ідеологічної витриманості» п'єси. Авангардистські мотиви в «97» окреслені пунктирно, це тільки пошуки стилістики модерну, що було продовжено в подальшій творчості драматурга.

«97», «Комуна в степах» і «Прощай, село!» — трилогія про українське село 1919—1930 pp. і водночас трагічний літопис загибелі українського села. Видавниц­тво в 1934 р. вимагало зміни назви «Прощай, село!»: у цій назві цілком закономі­рно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колекти­візації, хоча автор мав на думці зовсім інше. Постать середняка в п'єсі окреслю­валася в елегійних тонах, які переходили в трагічні, а характер дискусії між кур­кулем (хазяїном) та «партійною лінією» набував рис притчі. Опозиційні персонажі не просто сперечаються, а й розповідають один одному такі собі романтичні «ка­зочки». А притчі самі по собі завжди звернені в майбутнє, тому «казочки» Кулі­шевих куркулів сьогодні сприймаються дещо інакше, ніж за життя автора.

Особливо відчутний органічний зв'язок Кулішевих п'єс «97» і «Комуна в сте­пах» з творчістю Карпенка-Карого. Його стилістика розробки народних типів і селянських колізій виявилася важливою для формування ранньої Кулішевої естетики, у якій домінували традиції реалістично узагальненої психологічної драматургії.