Є. Маланюк - поет європейського інтелектуалізму

Сльозавих і слизьких пісень,

Бо кожен чин пожерло слово,

Бо зміст заїла передмова

І в ніч лягає кожен день.Образ Одіссея в Євгена Маланюка не випадковий, тому що поет — представник народу, який перебуває на шляху до здобуття своєї державності.

Маланюк не сприймав європейського модернізму, трактував його як згубний вплив «достоєвщини», яку не приймав у своїй країні. Обурення поета викликали вірші на підтримку більшовицької диктатури, до того ж полемічно спрямовані проти еміграції та релігії. Поезія Є. Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не служить ніяким партійним доктринам, у полі його зору були і європейські модерністи, і літературний процес в Україні, і чехи, і поляки, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета підтверджує це.

Творчість поета надзвичайно цілісна, відзначається бездоганним літературним смаком, «не вливається і не йде навіть паралельно ні з традиційним, ні з модерністичним напрямками». Він «розвиває... всякі норми своєю метафорою, своїми образами і тим несхопним ні в які формули, що є правдивою суттю поезії». Поезія Маланюка має вольовий характер, у якому відчувається справжній державник — організована, рішуча й енергійна людина.

Художній світ Євгена Маланюка глибокий і неповторний. Поезії Маланюка притаманна філософічність з її поривом до неба, частими звертаннями до Бога та водночас міцними зв'язками з землею. Головна проблема творчого пошуку поета — людське існування, сенс життя, відповідальність за власну долю

З-поміж інших поетів Євгена Маланюка вирізняє оригінальність строф. У його творах простежується неоромантизм, характерний для поезій про долю української нації («Одна пісня», «Варязька балада», «Лист», «Пам'яті Т. Осьмачки»). Неоромантизм ґрунтується на проникненні у внутрішні суперечності української історії. До поезій автор залучає античні образи (вірш «Символ»). Антична скульптура виростає до символу буття цілої нації. Через образи античності поет уводить до своєї творчості загальнолюдські цінності й ідеали. У поезіях Є. Маланюка також звучить думка про призначення та роль поета в сучасному суспільстві. Маланюк надзвичайно високо оцінював роль поета у суспільстві, про що свідчать такі його вірші: «Молитва», «Ave poetica», «Напис на книзі віршів», «Зерову».

А ти старозавітним жаром

Натхнув сьогоднішні слова,

Щоб кожен день був — гнів і кара,

Що вірш пожежею палав.

Поет намагається зрозуміти закони буття, визначити місце людини у світі. Роздуми над проблемою людського існування, відповідальність за власну долю приводять Маланкжа до висновку, що все в житті підпорядковане певним, чітко визначеним законам («Літо», «Остання весна»). У зображенні поетом вічної боротьби протидіючих сил велику роль відіграють сили природи. Сонце в поетичному доробку Маланкжа — образ-персоніфікація життєдайної, переможної, а також руйнівної сили. У віршах поета улюбленими порами року виступають весна й осінь. Весна символізує відродження в природі, молодість, незалежність держави, волю й свободу народу. Метафори «перша весна», «гасне неповторна весна», «остання весна» відповідають етапам поетового життя, а не порам року. З особливим теплом пише Маланюк про осінь, яка стає символом людської зрілості та повноти («Не треба мудрості»). Ця пора року, за словами поета, — не лише пора згасання, але й період загострення відчуття життя. В образі «неустанного кругообігу» — думка про мудру визначеність всього в природі, циклічність розвитку.

Перечекай. Це ще не чорна осінь.