Є. Маланюк - поет європейського інтелектуалізму

У першому вірші циклу «Вічна» Маланюк визначав суть своєї громадсько-політичної діяльності як змагання за самостійну Україну на прикладі Ханаану (обітованої землі, до якої Мойсей вів свій народ з єгипетського полону) та Київської держави, оновленого відродження якої прагнув:

А я згораю і борюсь,

Щоб над ланами України

Засяла Ханааном — Русь.

Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою покликаність поезією як єдино можливий в умовах еміграції «національний чин» Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок. Поезія була здатна не тільки збудити націю, але й підготувати її до майбутніх випробувань. Поезія Євгена Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала:

Та вдарить день і загудить Дніпро,

Й хрестом своїм ми ідола розколем...

Майбутнє ж знов різьбитимуть мечі

При смолоскипах, що запалять війни

В сей чорний час. Отсє тепер. Вночі.

Історизм поезій Є. Маланюка тісно пов'язаний з її географізмом. Поет відтворює географію України умовно — від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої Батьківщини до великої. Людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-географічного прокляття степом України, яка спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне прокляття степом, адже вона звернена до Бога-та здатна руйнувати та творити гори:

...Суворий формотворче,

Кажи горбами стати сій землі, —

Вода й вогонь хай дику плоть покорчать.

Щоб степ узрів блакить і кораблі.

Але реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Лише кілька віршів написав поет під час війни, і, всупереч войовничості попередніх поезій, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю особистісного й історичного начал. Усе частіше поет порівнює свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на Батьківщину, для якого важлива вже не війна, а дорога повернення. Поет стає уважнішим до пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Автор використовує прийом нагадування, це для нього спосіб контактування з минулим і його оцінки контекстом сучасного. Ліричний герой поета стає заземленішим, втрачає риси богообраності й навіть ставить під сумнів свій зв'язок з Богом, переймається почуттям смирення й провини, і це, з позицій християнства, миліше Богові, ніж колишня ієрархічна вознесеність поета над юрбою. Але Маланюк не відмовляється від державницької ідеї, він лише переоцінює засоби її осягнення, перевтілення суворого пророка й «імператора строф» в особу теж царського роду, але невпізнанну й загублену — Одіссея, який шукає дорогу до своєї Батьківщини й рідних. Прокляття поета стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:

Будь проклята, співуча мово