Життєвий і творчий шлях Григорія Сковороди

Так великий учений став мандрівним педагогом-просвітителем. Ходив Сковорода у зви­чайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав. «У крайній бідності,— згадує сучасник,— Сковорода переходив з одного села до другого. В їжі був невибагливий, жив дуже скромно, а вважав себе багачем: коли хтось намагався щось дарувати йому, то чув незмінну відповідь: «Віддайте біднішим від мене».

Жив письменник за сонцем: вставав, коли воно сходило, а коли заходило за обрій, давав спочинок натрудженому тілу. Не захотів мати власної хати і взагалі постійної домівки. В одному селі Григорій Сковорода лікував відставного майора. Поки він провідував хворого, дочка майора, красуня Олена, закохалася в ніжного поета-музику, і Григорій теж її покохав. Йшлося до весілля, але Сковорода вагався, бо не уявляв життя без мандрів. Так і не одружився.

Майже тридцять років неквапно мандрував цей співець-му-зика і вчитель-байкар курними шляхами Лівобережжя, заходив у села й хутори, рідше — в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся в приятелів, а то й у зовсім не знайомих селян, і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо зі Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.

Мудре слово Сковороди притягувало людей. Зайде він, бу­вало, в село, сяде край майдану, на цвинтарі або в когось на подвір'ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної «Ой піду я лугом-долиною» — і сходяться люди. Тоді мандрівний філософ виймає книги, читає, вчить. Коли ж пора гаряча і дорослі в полі, збере малят біля школи чи в хаті та й розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею. Про цей період життя великого просвітителя Дмитро Павличко писав у вірші «Ско­ворода»:

І, виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким діткам викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

На твердження аристократів, що народ нібито заснув навіки і не здатний сприйняти науку, філософ гнівно відповів: «Про мене балакають, що я ношу свічу перед сліпцями... що я звонар для глухих...— хай вигадують! Мудрствують: простий народ спить. Але від усякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвечина. Коли виспиться, так і прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і запильнує».

Чого навчав Сковорода? Що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавай себе, а пізнавши — удосконалюй. Пізнаючи свої на­хили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління приро­ди — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.Григорій Сковорода був переконаним демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою «загребущих», «лу­кавих» «мавп» і «змій». Майбутнє вітчизни — не в них, а в «трудолюбствующих» простих людях, «чистих серцем», «з ду­хом премудрості і благочестя», саме вони — «справжні обличчя землі». Філософ жив сподіваннями на суспільство рівноправних людей, де не буде «рабського іга», «тяжкої роботи», нічого «златожадного», «хамського». Погляди великого правдолюбця мали великий вплив на наступні покоління. Лев Толстой заз­начав, що світогляд Григорія Сковороди дивовижно близький йому.

Останні десятиріччя життя Сковороди — це роки його слави. Всі хотіли бачити його. У Харкові, Білгороді та багатьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя. Цей період був і вершиною творчості письменника, бо постійне спілкування з трударями й природою давали йому не лише матеріал для творів, а й наснагу. Під час мандрівок так добре виношуються задуми, після того так легко пишеться. «Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обмірко­вуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а го­ловне — люди»,— писав Павло Тичина. На жаль, за життя не надруковано було жодного твору Григорія Сковороди. Але його поезії, притчі швидко поширювались по Україні вустами народу. Гостре непідкупне слово Сковороди в моторошній те­мряві кріпосницької сваволі спалахувало чистим вогнем і то­рувало стежку народному щастю.