Життєвий і творчий шлях Григорія Сковороди

Є й зараз на Полтавщині над річкою Многою село Чорнухи, а в ньому незаселена ділянка, яку звуть дворищем Сковороди. Саме тут сто­яла хата Сави і Палажки Сковород — малоземельних селян з козаків. У тій хаті 3 грудня 1722 р. побачив світ їхній первісток Григорій. Батьки його чесністю й правдивістю, гостинністю і працьовитістю славилися на всю округу. Підрісши, Гриць лю­бив сидіти від вербою, що купала в Мнозі свої зелені віти, і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. Пасе гусей і грає, забуваючи про все на світі. У грі можна впізнати то повів вітру чи шемрання осоки, то ґелґотання гусей чи плескіт риби. Які звуки вловить вухо, те й відтворює Гриць на милій серцю сопілоньці. Всю душу хлопець у гру вкладав. І допит­ливим був. Все, було, матір запитує: «Як засинають поля? Чого сонце щодня за грушу ховається? А де опинишся, якщо йти прямо-прямо і нікуди не звертати?» Коли ж тато працював біля хати, Гриць намагався допомогти — змалку привчався до праці. Очевидно, саме з сім'ї він виніс переконання: «Хто труда не перейде, до добра той не прийде».

Одного дня повів тато сина до дяка в науку. У полотняній торбі малюка — скибка жит­нього хліба, а в душі — цікавість: що то за наука в тій школі?

У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо той виявив у хлопця незвичайної краси голос, навчив нотної грамоти, поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію.

Одного серпневого ранку Гриць поцілував натруджені руки старої неньки та передчасно посивілого батька і з торбою харчів, латинською граматикою та улюбленою сопілкою на­довго покинув рідне село. Йшов йому тоді шістнадцятий рік. Битим шляхом через Пирятин пішки дістався жадібний до знань юнак до Києва, мандруючи із кобзарем та в дорозі навчаючись на кобзі грати. Здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів. Закінчив академію в 1753 р.

На двадцятому році життя Сковороду відря­джають до Петербурга в придворну капелу, бо він прославився чудовим басом, майстер­ною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом. Музику Григорій створював на власні вірші. І таку музику, що деякі із сковородинських пісень перейняли навіть кобзарі. Отже, поет, композитор, соліст і музика в одній особі! Всебічно обдарований хлопець міг би зажити слави та багатства. Але життя не пізнаєш, якщо скні­тимеш у палатах, тому Григорій вирішив якомога більше ман­друвати, зустрічатися з людьми. Повернувшись до Києва, юний поет і композитор вирушає за кордон і три роки мандрує по Угорщині, Словаччині, Польщі, відвідує Братиславу, Відень, Будапешт. Він буває в університетах, слухає лекції знаменитих професорів, працює в бібліотеках, студіює філософські праці й, володіючи багатьма мовами, вільно дискутує із ученими різних країн. З Європи Сковорода повернувся без шеляга в кишені, але сповнений новими знаннями та блиску­чими ідеями.

Повернувшись в Україну, Сковорода найпер­ше заглянув у рідні Чорнухи, та не застав живими ні неньки, ні тата. У Переяславсь­кому колегіумі Григорій Сковорода почав ви­кладати піїтику. Працював залюбки, писав вірші та підручник з поетики. Викладав предмет Сковорода по-новому, що не сподобалося єпископу, і молодий педагог був суворо поперед­жений. Григорій сміливо відповів: «Одна справа — архиєрейський посох, а інша — смичок», тобто: про якість викладання можуть судити тільки фахівці, а невігласам до того зась. І Сковорода був звільнений з роботи.

Наступні шість років Сковорода працював у селі Коврай на Переяславщині домашнім учителем сина поміщика Томари. У перервах між лекціями математики та іноземних мов милу­вався природою, розмовляв з людьми, читав і розмірковував. Саме в ці роки завдяки близькості до природи й народу фор­муються філософські погляди майбутнього письменника-мислителя.

Хоч і добре було Сковороді в Ковраї, його тягне до спілку­вання з молоддю, і він стає у Харківському колегіумі викла­дачем синтаксису, грецької мови та етики1, або, як тоді казали, основ доброчинності. Незвичайний це був учитель: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; учив тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство — найбільша люд­ська вада. Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього дома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку. Проте неза­баром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів; можновладці схотіли позбутися лю­дини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора про­кидатися!»З 1769 р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чи­нами, щоразу відхиляючи пропозиції і світ­ських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв2? — відповів великий просвітитель білгородському єпископові на прохання стати ченцем.— їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте!» Ченці Києво-Печерської лаври наполягали на своєму: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Харківському губер­наторові на його пропозицію стати чиновником Сковорода від­повів: «Ваше превосходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу пред­ставляти в театрі світу жодної особи, крім низької простої... Я обрав собі цю роль — і задоволений». Навіть Катерині II не вдалося заманити Сковороду в золоті тенета солодкого життя при царському дворі. «Я не покину батьківщини,— гордо від­повів їй філософ.— Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця». Та й чи міг вірний син України піти на службу до тієї, яка зашморгом кріпосництва душила його народ? Великий філософ обрав шлях втечі від світу зла і досягнення свободи в сфері духу.