Наркотики очима біохіміка

Наркоманія — серйозна медична й соціальна проблема. Як свідчить статис­тика, саме шкільні роки найбільш небезпечні з погляду втягування в середови­ще наркоманів. За офіційними даними, кожен п'ятий наркоман у країні — шко­ляр, а за неофіційними — кожен третій учень школи хоча б раз пробував нарко­тики, починаючи з 11 — 12 років. Мотивами для першого вживання наркотиків є цікавість, наслідування старших або однолітків, незадоволеність положенням у родині й у школі, прагнення знайти своє місце в групі товаришів, протест проти нав'язаних норм поведінки, самотність.

З погляду хімії лікарських препаратів розрізняють такі типи наркотичної за­лежності: алкогольний, амфетамінний, барбітуратний, канабіноловий (уживан­ня маріхуани, гашишу), кокаїновий, галюциногенний, опіатний (вживання опіу­му, морфіну, героїну, кодеїну, промедолу, метадону), вживання летких рідин.

Також існує класифікація, що ґрунтується на способах введення наркотиків в організм: через легені, кишечник, внутрівенно.

Що ж до механізму дії наркотиків, то його вважають фізико-хімічним, не пов'я­заним безпосередньо з якими-небудь хімічними реакціями між ними і плазмою нервових клітин. Більшість наркотичних сполук — неелектроліти, погано розчи­няються у воді, майже не зазнають змін в організмі й виводяться з нього практично в незміненому вигляді. Для зручності введення наркотиків їх іноді розчиняють не у воді, а в спирті, або ж переводять у солі, що розчиняються у воді

ДОКЛАДНІШЕ ПРО ОПІАТИ

Розповімо трохи докладніше про хімію деяких наркотиків.

Теоретичною основою органічної хімії є теорія будови органічних речовин О. М. Бутлерова. Зміст одного з положень цієї теорії полягає в тому, що, виходя­чи з хімічної будови сполуки, можна передбачити її властивості, а з властивостей — передбачити будову. Відомо, наприклад, безліч анальгетиків — сполук, що мають знеболюючу дію, тому існує ймовірність, що в їхній будові можна знайти подібні фрагменти. Вважається, що рецептори (ділянки мембран нервових клі­тин), із якими зв'язуються наркотичні анальгетики, мають такі особливості:

— негативно заряджений іон. що зв'язується з іонами амонію (NH4+) або його аналогами;

— пласка ділянка, із якою зв'язуються пласкі циклічні (ароматичні) гру­пи атомів;

— між рецепторами є порожнина, у яку можуть входити ланцюги атомів, що зв'язують ароматичні групи й амонієві іони.

Викликає подив, чому клітини мозку мають рецептори, які майже точно підлаштовані під чужі для організму молекули. Виявляється, мозок виробляє власні бо­лезаспокійливі речовини, що називаються ендорфінами та енкефалінами, які ді­ють на той самий рецелтор. Хоча структурні формули наркотичних анальгетиків та ендорфінів або енкефалінів, на перший погляд, можуть здатися зовсім несхо­жими, насправді, деякі частини цих молекул однакові, і це саме ті частини, що від­повідають за болезаспокійливу дію. Тому при тривалому застосуванні знеболюю­чих засобів відбувається поступове заміщення речовин, які виробляються самим організмом, на штучні, що вводяться у вигляді ліків. У результаті організм втрачає здатність самостійно боротися з болем і потрапляє в залежність від лікарських препаратів. Тому наркотичні анальгетики (це, насамперед, морфін і його синтети­чні замінники) використовують у випадку дуже сильних або тривалих болів, а в легших випадках застосовують інші види ліків.

ДОКЛАДНІШЕ ПРО АЛКОГОЛЬ

У старій арабській легенді розповідається, як якийсь алхімік у пошуках «елікси­ру життя» почав переганяти старе вино, до якого додав кухонної солі, і одержав спирт. Він спробував його і виявив п'янливу дію. Здивований разючими властиво­стями спирту проганяти сум і викликати бадьорість, алхімік вирішив, що йому вда­лося відкрити «воду життя». Однак це був лише етиловий, або винний спирт (ета­нол). Як ліки з назвою «живлющі краплі» етанол застосовував італійський алхімік Раймонд Луллій (1235—1315). У 1350 році ірландський полководець Саваж упер­ше спробував підняти бойовий дух своїх воїнів напоєм «аквавіт», прототипом су­часної горілки. Але незабаром хвалебні гімни змінилися на прокльони на адресу етанолу, цього «великого брехуна», прозваного чумою XX століття.