Олег Ольжич (Олег Кандиба) – життя і творчість

Визначальною рисою Олега Ольжича як людини його сучасники на­зивають одержимість. Причому ця риса виявила себе у рівній мірі і в поетичній, і в науковій, і в політичній діяльності людини-легенди, котра була відома відповідно під іменами: Ольжич, Кандиба, Кардаш.

Олег Ольжич — це літературний псевдонім сина Олександра Олеся (Кандиби). Народився він 8 липня 1907 року в місті Житомирі. Читати почав дуже рано — в два роки, а в п'ять — написав п'єсу на три дії. 1919 p., коли батько поїхав за кордон, Олег залишився з матір'ю біля Києва у Пущі-Водиці. Тут він навчався в школі, виявив хист до малювання, ліплення.

1923 року Олег з матір'ю їдуть до батька: спочатку — в Берлін, потім — до Чехо-Словаччини. Живуть у Празі, а згодом в с.Горні Черношіце неподалік чеської столиці. На матуральних курсах Українського громадського комітету Олег завершив середню освіту. Записався на на­вчання до трьох вищих шкіл — на філософський факультет Карлового університету, до Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова на літературно-історичний відділ та до Українського вільного університету. 1930 р. за працю, присвячену неолітичній мальованій ке­раміці в Галичині, йому було присвоєно ступінь доктора археологічних наук. Дослідження молодого вченого високо оцінили чеські археологи.

1931 р. О. Кандиба стає співробітником Народного музею в Празі, 1932 р. — він співробітник Гарвардського університету (США). Бере участь у розкопках на Балканах; О. Ольжич — асистент в археологічному семі­нарі Українського вільного університету; співпрацює з музеєм наукового товариства імені Шевченка у Львові. Читає лекції; він учасник багатьох міжнародних конференцій; друкується в наукових збірниках, зокрема й іноземними мовами. До речі, О. Кандиба знав 9 європейських мов. Перша збірка «Рінь» (Львів, 1935 р.) представила громадськості поетично зрілого,

своєрідного митця, викликала багато відгуків у пресі. У збірці звучать мотиви слов'янської праісторії, античної Греції, Риму, «золотого віку» людської доби. Тут Кандиба-науковець вірний історичній тематиці Ольжича-поета. Один із талановитих представників празької школи, у збірці «Рінь» він постає як неокласик (поезії «Міф», «Монастир»,«Робітня»). Чи не найяскравіше історіософські ідеї втілює митець у поемі «Був же вік золотий», написаній гекзаметром, у якій відображене поетове ро­зуміння чотирьох основних епох історії людства: віку золотого, срібного, мідного і бронзового, коли:

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.

Золоте — на світанні, за дня вітряного — срібляне.

Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах.

І застигле залізо — вночі, у холодних туманах.

Наприкінці 30-х років О. Ольжич приходить до рішення активної бо­ротьби за національну ідею, оскільки передбачає в умовах суспільних катаклізмів виникнення можливостей для творення нової держави. Його політична діяльність розгортається в створеній 1937 р. під керівництвом полковника Є. Коновальця Культурній референтурі Проводу українських націоналістів. Ідеологічну платформу організації Олег Ольжич — її перший референт — викладає у праці «В авангарді героїчної боротьби», працює серед людей, організовує вечори, літературно-мистецькі читання, виста­ви, видання книг, що спрямовано на поглиблення знань з національної історії, на національне самопізнання. Серед активістів Культурної референтури — члени ОУН — Олена Теліга, Іван Ірлявський, активно допома­гають їм Улас Самчук, Оксана Лятуринська та інші.

У роки активізації національно-визвольних рухів, будучи керівником Культурної референтури ОУН, О. Ольжич водночас стає заступником Голови Проводу ОУН, полковника А. Мельника (1938—1939), перебуває в центрі подій в Закарпатській Україні у відстоюванні її від посягань ворогів, що наступали зусібіч, коли до цього єдиного острівця українсь­кої незалежності виявляли територіальні претензії Чехо-Словаччина, Польща, Румунія, Угорщина.

З короткотривалого ув'язнення в угорській в'язниці О. Ольжичу до­помагають вирватися друзі. Про боротьбу за Карпатську Україну митець розповів у впорядкованому ним документально-публіцистичному виданні «Карпатська Україна в боротьбі» та в нарисі «Вояки-будівничі».