Апарат книги, як система орієнтації читача в структурі і змісті видання

Роботу з книгою треба розпочинати з ознайомлен­ня з нею. Це дасть загальну уяву про основну тему та ідею книги, про особливості викладу матеріалу, стиль, сприятиме плануванню дальшої роботи, раціо­нальному розподілу часу, вибору найдоцільнішої фор­ми записів змісту прочитаного.

Ознайомлення з книгою починається з її титульної сторінки (від лат. titulus — напис), де звичайно вка­зуються прізвище автора, назва, черговість видання, місто, видавництво і рік публікації. Іноді окремі з цих елементів опускаються, а додаються інші.

Досвідченому читачеві чимало може сказати про авторитетність книги прізвище її автора. Є багато вчених, які зробили великий внесок у розвиток певної галузі науки, письменників, які завоювали своїми творами любов і визнання читачів. До написаних ни­ми книг ставляться з особливим довір'ям. Думка про якість книги не відомого раніше автора складається вже в процесі роботи над нею. Є книги, які створю­ються великими колективами людей. У них звичайно вказується, хто їх редагував чи впорядковував. Так, на титульній сторінці «Словника іншомовних слів» (К., 1985) вказано, що його підготувала до друку Го­ловна редакція Української радянської енциклопедії, що це видання друге, виправлене і доповнене, що ви­йшла книга за редакцією академіка АН УРСР О. С. Мельничука. Автори звичайно дбають, щоб назва книги стала першим ключем до глиб­шого осмислення її змісту.

Іноді вибір назви творів стає предметом тривалих роздумів; у письменників. Панас Мирний та Іван Білик до того, як спинилися на назві роману «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні», писали його під назвами «Чіпка», «Легкий хліб», «Розбишака» та ін. А пізніше видали його ще й під заголовком «Пропаща сила».

Відомий драматург І. Кочерга писав, що назва при всій своїй стислості є насамперед синтез, душа твору і потрібне чимале вміння, щоб кристалізувати в двох-трьох словах цю душу.

Підручники і навчальні посібники перед виданням розглядаються й затверджуються відповідними міні­стерствами, що теж зазначається на титулі книги. Так, на титульному аркуші підручників з філологічних ди­сциплін для університетів республіки вміщується гриф: «Допущено Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР як підручник для студентів філологічних факультетів університетів».

Внизу на титульній сторінці зазначаються місто, в якому видана книга, назва видавництва і рік видання. Ці відомості теж є певним орієнтиром, адже назва ви­давництва дає уявлення про характер і особливості змісту книги. Наприклад, політичну літературу публі­кує видавництво «Політвидав України», дослідження академічних інститутів України — видавництво «Нау­кова думка», вузівські підручники — «Вища школа», шкільні підручники — «Радянська школа», науково-популярні брошури — товариство «Знання», худож­ні твори — видавництва «Радянський письменник», «Дніпро» та ін.

До початку роботи з книгою крім титульної сторін­ки треба ознайомитися з її апаратом. Апарат книги (від лат. apparatus — пристосування) — це науково-довідкові матеріали, що їх автор, упорядник чи ре­дактор додають, щоб проінформувати читачів про ідейно-тематичний зміст і структуру книги, щоб пояс­нити важкі для усвідомлення місця, схарактеризувати згадувані події й осіб, вказати використану літерату­ру тощо. Складниками апарату книги є: анотація, пе­редмова та вступна стаття, примітки й коментарі, словник важко зрозумілих слів, післямова, біографіч­на довідка про автора, покажчики, список літератури, резюме, зміст.

Інформацію, яку здобуто при ознайомленні з ти­тульною сторінкою книги, доповнить анотація (від лат. annoto — позначаю), як правило вміщувана на зворо­ті титульної сторінки. Це стисла характеристика змі­сту книжки з вказівкою, на яких читачів вона в першу чергу розрахована. В анотаціях до художніх творів іноді подаються ще стислі відомості про автора.

Передмови до книг пишуть їх упорядники, редак­тори, перекладачі або автори. У передмовах часто характеризуються історичні обставини та факти осо­бистого життя автора, що спонукали до написання книжки. У збірниках визначаються принципи відбору творів для них. У книжках, що перевидаються, обгрунтовується потреба цього, вказуються ті зміни й доповнення, які внесено. Наприклад, при виданні ні­мецькому в 1872 р. і російському в 1882 р. «Мані­фесту Комуністичної партії» його творці К. Маркс і Ф. Енгельс спільно написали дві передмови. Після смерті К. Маркса до п'яти наступних видань перед­мови німецькою, англійською, польською та італій­ською мовами писав Ф. Енгельс. «Маніфест» — істо­ричний документ. Тож автори передмов не вносили в нього ніяких змін. Підтверджуючи правильність за­гальних його положень, вони разом з тим у передмо­вах звертали увагу на ті окремі факти, які з часу поя­ви цього документа вже застаріли чи змінилися. У передмові до російського видання К. Маркс і Ф. Ен­гельс розглянули гостре на той час питання про мож­ливу роль у суспільному прогресі російської общини тощо.І. Франко, готуючи до видання повість «Захар Бер­кут», сам написав до неї коротку передмову, в якій пояснив відмінність між історичним дослідженням і художньою повістю. Він, зокрема, зазначав, що там, де історик оперує аргументами і логічними висновка­ми, повістяр мусить оперувати живими людьми, осо­бами. Далі автор пояснював, що основу повісті взято з історії й народних переказів, а дійові особи вигада­ні. Через 20 років, готуючи друге видання, він додав до передмови, що обмежився виправленням мови з урахуванням здобутків її розвитку.