Образ вовка у фольклорі Українців

Вовк у системі тотемістичних вірувань – уявленнях про кровні зв’язки даного роду чи племені з певним тваринним «співродичем». Тотем видавався реальною істотою, котра, проте, має особливі, «надчуттєві» якості, завдяки яким вона може надавти людям як своїм братам і сестрам певної помочі. Зокрема, люди орла або ведмедя, вовка вірили, що їхні співродичі-тотеми можуть передавати їм цінні риси - гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо. Відповідно до цих вірувань жителі полісся побачивши у лісі вовка казали – “І я вовк”, кликали його “Іваном-братом”. Побутувало вірування у Білого Вовка – князя і прародителя усіх вовків. Першопочатково він був утіленням світлих, сонячних сил. В казках вовк супроводжував Перуна та Даждьбога. Тому в казках він як правило допомагає головному герою.

Важливо, що найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею.

Зокрема у роботі ”Релігійні вірування літописних слов‘ян” наводиться такий фрагмент : «Поверталися два брати з поля додому. «А що, Грицьку, дуже боїшся ти вовків?» - питає старший брат меншого. «Не знаю,- відповідає той,- я їх зроду не бачив». «А от побачиш»,- каже старший брат. І- тут пішов за могилу, що була при дорозі. Там вийняв з кишені два ножі, встромив їх у землю й перевернувся між них через голову. Не встиг Грицько й «почухатися», як з-за могили показався здоровенний сірий вовк. Злякався Грицько й кинувся за могилу в той бік, куди пішов його брат, але замість брата побачив там ножі, що стирчали з землі. Він швидко висмикнув їх і прожогом кивунся додому, а за ним біг вовк із жалібним виттям, у якому він не міг упізнати голос брата. Не раз пробував нещасний вовкулака пробратися додому, але блискучі зуби собак, що скажено кидалися на нього, примушували втікати. Хуторяни потім часто зустрічали в околицях худого вовка із сльозавими очима, пильно націленими на вогник у тому місці, де готували вечерю для косарів. Якось вночі страшне собаче валування на дворі розбудило Грицька. Він вийшов з хати; дивиться - собаки шалено кидаються на вовка, що забився в куток кошари. За Грицьком вийшов і батько. Він одразу ж здогадався, що то за вовк. Швидко підійшов до нього, схопив його за барки й щосили трусонув. Шкура на вовку репнула й з неї виліз брат Грицька. Коли ж усі заспокоїлися й колишній вовкулака, що сидів за столом у хаті, вгамував свій голод, то на запитання матері: «Синочку-голубчику, що ж ти їв, як вовкулакою був?» казав: «Облизував на деревах ті місця, за котрі люди бралися руками,- тим тільки і жив».

Таким чином культ вовка почався із шанування звірів, особливо великих і сильних. При цьому звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними вміло складувано умову чи дружбу. Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, — йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звіринну назву, напр. у „Слові о полку Ігореві" князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, напр.: Вовк, Лев, Лисиця, Заєць, Півень й багато інших.Стародавня стаття: „Толкованіє имен человіческих" подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Автор погрожує: “Хто приймає вовче ім`я, той „вмісто світа тму удержав, душу свою погубит!" В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові; наприклад вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, — на ліс та на ловецьке зайняття. Крім того у культ тотема входило перерядження тотемом, танці та ігри, якими було в нас ходжен-ня з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів. Досі він зберігся у формі казок, приказок. Крайньою формою вираження підсвідомого є лікантропія – усвідомлення себе вовком, ця хвороба відома ще з середньовіччя, але досі її не змогли гідно пояснити, бо люди ототожнюють себе тільки з вовками і ні з якими іншими тваринами.

Таким чином в цій роботі розглянуто вовка в світлі фольклорного, історичного та релігієзнавчого вивчення. Оскільки джерела вивчення досить обмежені, то дуже важливо консолідувати матеріал що вивчався різними галузями науки, щоб на грані їх поєднання знайти істину.

Вовк – грізний, сильний та швидкий хижак середньоєвропейських просторів. Давні люди, що населяли ці місцевості зробили його своїм тотемним символом, оскільки у обряди входили ритуали перевтілення у тотемного звіра – пізніше у різноманітних ініціальних обрядах ініціацій у соціально-вікові групи широко використовували символіку та обрядовість. З писемних джерел відомо про вовко-, песо-, ведмедьолюдей воїнів. Вони ходили у бій у шкурах відповідних звірів та входячи у бойовий транс перевтілювались чи впускали в себе дух тотемного звіра, що жахало супротивника та додавало співплемінникам сили та натхнення. Варто зазначити, що вживання наркотичних речовин перед боєм є не доведеним, в той час як використання таких під час ініціацій фіксується багатьма джерелами. Пізніми проявами перевтілень є легенди про вовкулаків та січовики-запорожці. Останні за переказами перекидалися вовком чи хортом і в такому вигляді перемагали ворогів. Зокрема загальна назва козаків – сірома корелює з сіроманець – вовк, а прізвисько кошового отамана Івана Сірка – з повсяклюдною кличкою собаки. Таким чином вони продовжували традиції Києворуських князів, що також мали дивну здатність перетворюватись як у „Слові о полку Ігореві". Більше того лінгвісти стверджують, що волхв споріднений до волк, а з останніми волхвами боролися в XIV ст., через V віків після хрещення Русі. Доречі ця дата стала переломною у відношенні до вока серед священнослужителів – християнство, як релігія Пастуха та овець його не могла прихильно ставитись хижака. Відмінність між східною Європою та західною зокрема полягає в різниці християнств – католики підім’яли під себе більшість місцевих вірування, а потім залізною рукою інквізиції викорчували всю єресь. В той час як православні перенесли більшість своїх символів та вірувань у нову віру. Таким чином вовкулака то нещасний хлопець, якого дівка чи чаклунка перетворила на вовка, а вервольф – сам злий чаклун, що вступив у зговір з нечистим та знущається з людей. Аналіз багатьох фольклорних джерел приводить до розуміння, що лікантропія та оборотництво це одна з сторін старовинної медалі – свідомості лісових мешканців стародавньої України. Іншу медаль викарбуємо ми: або знищимо вовків так і не навчившись жити у гармонії з природою чи нарешті візьмемо собі найкращі риси цього лісового мисливця.