Образ вовка у фольклорі Українців

...Вони йдуть у бій без броні

Вони злі наче пси і вовки.

Вони гризли власні щити,

Їхні браття - ведмеді й бики.

Ні сталь, ні вогонь, ні на мить

Не могли їхню лють зупинить...

Так написано про берсерків у "Сазі про Інглінгів". Слово “берсерк” (від “Ber”- ведмідь та Serkr – шкура) перекладається як воїн у шкурі ведмедя. Для тих що віддали перевагу вовчій було своє ім.’я – Ulfhednar (Ulf – вовк та Hedn - голова), відповідно вони були вовкоголові. У слав’янській усній традиції є згадки і про песиголових воїнів, але про них дуже мало “хороших” згадок. Пояснити це можна з огляду на те, що нащадки індоєвропейців ірану – тюркські кочові народи кількома хвилями прикочували у причорноморські степи. Їхніми символами були зокрема змії та пси. Навіть ім’я хана Ногая, що згадується у билинах – цар Калін на повірку означає собака. Думаю це достатньо пояснєю чому в українському фольклорі є песиголовці, що викрадають дівчат і величезна кількість змієборців.

Проте перед тим як юнак чи навіть хлопчик міг стати воєм, йому потрібно було пройти тривалий цикл тренувань-випробувань та відповідні ініціації. Стародавні народи вважали, що вбивши людину, навіть у випадку самооборони, чоловік наражається на неабияку небезпеку, дух померлого буде мстити йому та його роду. Останнє було набагато страшніше. Тому воїни, люди чий обов’язок боронити інтереси своїх родів приймали посвяти, що своєрідно відривали їх від свого роду і прилучали до “того світу”. Таким чином добивалися індивідуальної відповідальності воїна перед духами (душами) переможених ним ворогів.

Все починалося із лісового будиночка “на курячих ніжках”, що часто був оточений частоколом з черепами. Це був не що інше як чоловічий дім, стояв він у лісі тому, що ліс знаходиться поза межами обжитого, культурного простору, тобто до “того” світу він ближчий. На стовпах він стояв через те, що вся середньоєвропейська низовина є зона змішаних лісів та боліт – тому так і будували. Частокіл крім фізичного захисту провадив ще й світоглядне замикання ініціанта від світу, до якого він звик. Для індоєвропейців характерні двоступеневі ініціації. Перша стадія – розірвати зв’язок претендента із звичним світом, ритуальна смерть, що означало початок лімінальної фази. В цей час хлопець помирав як людина і народжувався як вовк, рідше пес чи ведмідь. В цей час ініціант мав поводитись як звір – полювати, грабувати зневажати мораль та інші людські цінності. Для того щоб довести свою значимість і набути відповідного досвіду хлопці вовки нападали на сусідні селища та навіть ходили у далекі походи. При цьому вони імітували поведінку тварин – вили, гризлись, імітували рухи. Звідти зокрема вовчий стиль рукопашу розрахований на дію в групі, що різнився від ведмежого – індивідуального. Так з’явилися терміни “вовчий поступ”, Зокрема вої Волхва Всеславовича “...рубить старова да малова, не зоставляє в царстві на розплод...” втім “...і тільки залишають по вибору – душечки красні дівиці...”. Таким чином ми торкаємся жінки, як частини переходу від хлопця до чоловіка. Є досить багато матеріалів про те, що в чоловічих домах жили дівчата, які виконували функції жриць діви-войовниці. Останне з тверджень потребує більш ґрунтовного дослідження, бо Мокош, не дуже пасує до цього образу, в той самий час, як греки вважали що на наших теренах живуть амазонки. Таким чином у європейській традиції укріпився шлюб – умиканням. Про нього свідчать величання дружби “вовком”, пісні в яких ввесільний поїзд змальовується як ватага розбійників чи вовча зграя та казки в яких головний герой тікає разом з прекрасною дочкою Баби Яги, Кащея чи Змія.Після кількох років тренувань та набуття потрібного досвіду ініціант мав пройти фінальне випробування, щоб довести свою гідність нового статусу. Їх існувало величезна різноманітність від полювання на вовка з одним лише ножем і перепливання Дніпра із каменем у руках до вдалого розбійного рейду чи голови вбитого у чесному бою супротивника. Після цього із хлопця знімали шкуру вовка, “вовчий пояс”, іноді ритуально вбиваючи в ньому звіра. Та інсценували народження молодого чоловіка – прорізання через хомут. Також розв’язують “вовчі пояси” та дають нову одіж. Важливим елементом було ім’ярічення – “хрещення” новим ім’ям, що мало відповідати особистісним якостям парубка, проявленим під час лімінальної фази та випробувань. Крім того, якщо під час ініціації хлопці не стриглися і не голилися – бо волосся, шерсть єднає людину з тваринним світом, то з “вовків” вистригали людину. Таким чином із звіра народжувалась нова людина – повноправний член суспільства, брат, чоловік, що вже мав право одружуватись.

Далекими відгомонами тотемістичних ініціальних ритуалів є легенди про вовкулаків Слово вовкодлак (вовкулака) так і розшифровуєть вовк + длак(шерсть,руно), себто вовча шкура, або той що носить вовчу шкуру.