Остап Терлецький – видавець, громадський діяч, український фольклорист
Згодом пише ще одну велику працю “Літературні устремління галицьких русинів 1772-1872 років”. Але не має де її надрукувати, бо народовецькі журнали відмовляються друкувати його статті, а прогресивних в той час не було. Тому ця праця побачила світ лише в 1891 р. з появою Франковою журналу “Житє і Слово”. В ній літературні устремління Галичини він розглядає на фоні соціальної і політичної боротьби. Терлецький звернув увагу на економічні та духовні інтереси працюючих народних мас. Розділ ХІІІ-ХІ цієї праці Франко пізніше перевидав окремою книжкою під заголовком “Історія панщини в Галичині й її знесення”.Крім того, перу Терлецького належать ще статті про Володимира Навроцького – прогресивного економіста і публіциста в Галичині, а також “Українське село в драматургії Карпенка-Карого”, в якій стверджує, що “великим поступом людської думки є те, що народ береться мас вирішувати свою долю”, але зазначає, що “ті форми (асоціації і кооперація), які нам передав Карпенко-Карий в своїх драмах, це не послідне слово тих змагань й навіть не зовсім докладний їх образ”.
Вже після смерті Терлецького появилась ще одна його стаття “Галицьке руське письменство 1845-1865 рр.”, яка публікувалась в “Літературно-Науковому Віснику”. Це фактично продовження незакінченої основної його праці “Літературні устремління галицьких русинів 1772-1972 років”.
Може вперше в житті так глибоко заболіло серце Івана Франка тої спекотної липневої пори дня 22-го, коли його вірний багатолітній товариш Остап Терлецький помер у львівській лічниці після операції... Здавалось, нічого страшного, такий собі нарив на лівому боці... Коли його вирізали, виявилося, що на ребра перейшов туберкульоз. При вийманні ребра застосували хлороформ, який спричинив запалення легенів, і змучений організм не витримав...
Не боліло тільки серце тої днини у сестри Анни і племінника Степана, Сестра чекала Остапового приїзду в Ссмаківці, де її чоловік був директором школи, а племінник, парох Назірної, — уже вісім років після смерті батька чекав його в солі, селі Остапового дитинства. Не знав він і не відав, що уже ніколи його вуйко не зійде на маленькій станції у Матіївцях, ніколи не пройдеться Кадубом і не відпочине в старому саду, дорогому йому до болю; тут він писав свої перші твори, тут він звіряв свій затаєний біль нещасливого юначого кохання до Марійки Сорохан, цим садом він ішов до дорогої могилки, де спочивають мама, тато, бабуся, малолітня сестричка... Він так хотів бути ближче до рідних, ближче до Назірної – вже мав відкривати у Заболотові адвокатську канцелярію, та доля розпорядилася інакше...
Його цінували приятелі. Високої думки про нього був Іван Франко, Михайло Павлик, Михайло Драгоманов, Ольга Кобилянська, Мелітон Бучинський, Іван Пулюй, Ярослав Окунсвський, Юрій Фсдькович...
Він належав до славного роду, серед вихідців з якого були й ректор Львівського університету Мартин Барвінський, композитор Василь Барвінський, поетеса Марійка Підгірянка...
Село в його житті було найпершим. Із Назірної 25 червня 1866 року він пише листа до Юрія Фсдько-вича, а коли лікувався у Ферескулі, то через конятинський верх мандрував до Сторонця, де Юрій Федькович був громадським начальником: став дорогим гостем для буковинського соловія. З Назірної 12 вересня 1884 року він пише до Івана Франка, звертаючись щиро і тепло: "Дорогий друже!" Раннє сирітство наклало на його вразливу душу слід: понад двадцять років хворів нервовою хворобою, яка перекреслила багато планів. Тюрма у Львові, негаразди з ріднею, яка не схвалювала його народовецьких поглядів, крах заручин з Емілією Окуневською, непостійність заробітку. Ярослав Окуневський згадував, що у Відні Терлецький голодував і тяжко бідував. "А проте сей слабосилий, хоробою зломаний та викинений з колії чоловік мав що в собі стілько сили й енергії, що не лише став для нашої віденської кольонії провідником і вчителем, але сам, 40-літний, разом з молодими хлопцями-юристами клепав і доклепував ті навісні пандекти (назва цивільного римського права), аби раз стати знов на свої ноги". Одним із перших у Галичині поширював Шевченкові твори, ідеї, починаючи ще з гімназії, жив ними до останніх днів. Він був патріотом своєї землі. В одному з ранніх листів до Мелітона Бучинського Остап зізнався: "... Я не раз цілі ночі передумаю, переплачу так, а на другий день слабую, і сам знаю, неможливо моїй силі одірватись од них... А та Україна нещаслива, та безталанна ненька моя... Те життя моє, кільки кривавих солоних сліз витиснула вона з очей моїх. Не раз. коли візьму Тараса поезії до рук, коли подивлюся на ті відплакані думи, на той голосний плач цілого народу, не раз тільки ляжу на ліжко, тільки безпритомний...".
Будуть горіти на могилі батьків свічки пам'яті. Хоча вшановувати будуть Остапа, проте він невіддільний від своїх рідних, від свого села. Будуть згадувати його люди і буде літати поряд його душа, буде горіти свічка його пам'яті, яка уподібнюється людині, яка жила, живе і буде жити вічно на Землі.
ВШАНУВАТИ ПАМ’ЯТІ