Марко Кропивницький (1840-1910) – письменник, драматург, композитор, театральний діяч

Збірка творів М. Кропивницького, Щ° : вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник». Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно один з факторів розвитку українського театру, І. Франко висловив і цілий ряд претензій до автора («Зоря», 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію твору «зайвими» сценами й персонажами. Франко відзначив як пое­тичність і правдивість картин у п'єсі «Дай серцю волю...», так і «сумну історію руй­нування бідних людей через одного деру­на, лихваря, правдивого кулака-мироїда». Образом Йосипа Бичка у драмі «Глитай, або ж павук» відкрив Кропивницький га­лерею українських «чумазих» як «очень серьезное й опасное явление текущей жизни Малороссии». «Это,— писав Кропив­ницький,— кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества...» Викриття цього соціального явища пи­сьменник здійснює з позицій демократа-гуманіста, відкриваючи дорогу реалістич­ній психологічній драмі в українській дра­матургії. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інте­ресами й традиціями народу репертуар може стати основою зростання українсь­кого демократичного театру, Кропивниць­кий пише свої твори, виходячи саме з цих принципів. Гадаючи водночас, що широкі народні маси ще неспроможні на даному етапі (90-ті рр.) сприймати серйозне мис­тецтво, він шукає засобів зацікавити гля­дача, у якого «нерви — вірьовки, а розум дитинячий». Письменник вважав, що сце­нічний твір не можна будувати «цілком на психології... бо. масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била...» (6, 456); він вва­жав, що поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно «тільки обминати шарж і вульгаризми».

Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтя­гується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жан­рів — «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сва­тання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885)—за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Гли­тай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність си­стеми художніх засобів (зокрема, розгор­тання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). Згодом з'являються п'є­си, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному на­прямі. У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з ос­новним конфліктом розгортається додат­кова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902; «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910),— ін­туїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити поча­ток, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпуєть­ся. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, ос­кільки в них зберігається принцип сюжет­ного розвитку.На відміну від Цехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній заго­стреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто вислов­лювати свої погляди, давати оцінку різ­ним громадським явищам, подіям, вчин­кам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та ско­рочується відстань між головними й дру­горядними. Це веде до розгалуження ос­новного сюжету й виникнення кількох різ­нопланових (соціальний, моральний, побу­товий) конфліктів, які співіснують пара­лельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один ву-„ зол, дістаючи спільну чи принаймні одно­часну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парос­ті», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки тра­гікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головні персона­жі — новоявлені пани з учорашніх мужи­ків, часом і з колишніх кріпаків — змальо­вані сатиричними барвами. Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо...»), ідейно-тематично пов'язаний з драмами письменника.

Прагнення драматурга до жанрової різ­номанітності з метою повніше відобрази­ти складність життя й разом з тим сю­жетною винахідливістю привабити гляда­ча до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених траге­дійністю. У драмі «Страчена сила» (1903) герой, опинившись «на дні» суспільства, відчайдушно, але марно чинить опір жор­стоким обставинам і врешті гине, задав­лений ними (тут звучить новий для пи­сьменника мотив розплати за вчинений злочин). Фінал п'єси «Зерно і полова» ви­дається несподіваним, та загибель чесної людини від руки жандарма (за бунт)