Література Коломийщини
Через рік після другого арешту Тарас пише відкритий лист із символічною і характерною для тодішніх часів назвою - “Прозріння”. У ньому людина за сорок, виснажена системою, таврована духовно, змушена обливати брудом своїх побратимів по перу та за переконаннями, відректися від своєї діяльності за попередні роки і вимушено співати дифірамби справедливій радянській владі. Чи не глум? Душа поета розривалася від болю, пишучи отакого “покаянного листа” і зрікаючись того, що творив майже все своє свідоме життя - самого себе. Цей лист, як зазначав сам автор, писався для того, “щоб мати можливість якнайскоріше повернутися на свободу до літературної праці, до своїх рідних і близьких, які, вірю, з нетерпінням чекають мого повернення...”.Вимучена, зранена душа, зболене тіло, самотність - це і справді все те, що отримав митець після виснажливих поневірянь по тюрмах. Тому не дивують нас рядки “Прозріння”.
За таке самозаперечення варто засуджувати не митця, а епоху, яка зламала мільйони людських доль, стратила безліч талановитих діячів, покалічила тисячі світлих душ.
Нагороджений і покараний своїм буревійним характером і яскравим талантом, втративши здоров’я по таборах, Т.Мельничук згасав на очах. Останні роки його життя - це лікарняне ліжко, на якому рак догризав його зболені легені.
Розповідають, що за кілька днів до смерті прийшов до поета знаменитий гуцульський мольфар (чарівник, знахар) Михайло Нечай у гуцульському вбранні. Тарас підвівся. Вдихнув на повні груди (чого останніми днями не міг робити) і радісно вигукнув: “Гори! Гори!”
Вночі 29 березня 1995 року поета не стало. Він був Поетом і Патріотом з великої літери, справжнім князем поезії. У першій збірці віршів Т.Мельничука “Несімо любов планеті” (1967) є такі зворушливо провісні рядки:
... мені сили вистачить іти по дорозі, - якої нема. [48;7].
Це без перебільшення, приречення себе на загибель в умовах дикого режиму. Зате є упевненість і право “не прорости до вітчизн чужих, а бодай прорости маком гарячим на твоїй, Україно, терновій межі” [54;27].
Т.Мельничук казав: “Я зі світом хочу розмовляти на рівних. А світ же не боїться бути таким як є. То чого я маю боятися?” [55;14]. Все своє життя він боровся, щоб не зрадити себе, своїх ідеалів, прагнув завжди бути самим собою. Шкода, що для цього світу поети не завжди такі, якими вони є і мають бути. Чи не тому він постійно прагне перелицьовувати їх, перевиховувати тюрмами, таборами, іншими, вишуканішими методами. На долю Тараса також випало чимало психологічних тортур, колючих дротів таборів, де зневажалося все високе, нищилася людська особистість, виснажувалася думка і душа, руйнувалися фізичні сили. Долаючи біль, поет не занепадав духом, залишався собою:
На Вкраїну, моя дорога, на Вкраїну, - Із усіх безнадій і надій.
Після десятиліть страждань прийшло повернення на волю. На запитання, як він прожив би своє життя, якби повернулися літа молодії, Т.Мельничук відповів: “Мандрами й поезією.”
Недруги не давали йому спокою. Так, в ніч з 19 на 20 серпня підпалили його рідну оселю. Напевне, намагалися позбутися і самого поета. Коли на згарище приїхали його друзі, то перш за все подумали: так і сталося. Але Тарас, на щастя, гостював у Тернополі...
Факт присудження премії ім. Т.Шевченка був, мабуть, тільки для позірності, мовляв, воздали. Однак ніхто не відчув більших обов’язків перед митцем.
Переступивши поріг “нової” хати в Коломиї, яку виділила йому місцева влада, можна було побачити тісну кімнатку з маленьким коридорчиком і з вікном на трасу. Усе це “знайшлося” для хворої, вже не молодої людини. Але поет ніколи не нарікав на свою долю.
Доля Т.Мельничука (як і багато інших того часу) була скалічена. За що? За антирадянську пропаганду. Тепер це звучить як злий глум. Доля знищена, але залишаються поезії, які вимагають ґрунтовного дослідження, визнання своєї неповторності.
Сучасні літератори Коломийщини