Легенди Івано-Франківщини

Нехай і якась інша, нинішня, дитина візьме до рук цю книжку, і казки, які є в ній, будуть її першими казками.

Як людина стала лелекою

Колись у нашому краї була велика біда: люди не мали роботи, не вистачало на всіх землі, не раз і шматка хліба не було в хаті.

Не витримав такого життя один чоловік та й подався шукати щастя в далях, в заморських краях.

Тут він знайшов вічне літо, а головне хліб і воду. А більшого він і не бажав. Воно б, може, й нічого, але стала його діймати страшна ностальгія — сум за батьківщиною.

Все більше й більше думав про повернення додому в рідний край. Хоча не назовсім, а так щоб трохи тут жити, а трохи в рідній стороні.

«От якби я мав крила, то міг би хоч раз на рік злітати додому».

Почув його молитви Господь і перетворив того мрійливого чоловіка в лелеку.

Змахнув крильми лелека та й полетів на Україну.

Зраділо його серце, коли побачило рідну землю, своє село, батьківську хату. Але й засмутилося, бо вже не міг назад стати людиною.Звив собі гніздо на дереві, що росло у дворі колишньої хати, і став там жити. Так жив до кінця літа, аж стало його знову тягнути в чужий край, де тепло і харчі є.

Зібрався та й полетів у вирій, до теплих земель.

І так відтоді літає туди-сюди, по кілька місяців живе на батьківщині, а решту на чужині.

Сім'я його розмножилася, з'явилися родичі — журавлі, чаплі.

Тільки коли підіймуться ці птахи в небо, сумовито кричать: укру-укру.

Не можуть вже вимовити, як перше слово “Україна”, але не забули своєї батьківщини.

Історія села Молодиків

Перша писемна згадка про село належить до 1609 року.

Про нього ходить багато легенд. Ось одна із них.

Далеко в горах жив батько з синами. Дуже важко вони працювали, бо ґрунт був піщаний, неродючий. Коли батько відчув, що надходить смерть, покликав синів і сказав: «Сини мої! Ідіть і шукайте кращої землі, бо тут пропадете».

Пішли брати. Й ось вийшли вони на широку долину, через яку вилася річка. Сподобалася братам місцевість, вони й залишилися тут жити. Відразу взялися до роботи, і побачив їх за роботою незнайомець. «Хто ви?» — запитав він. «Ківчани. Прийшли сюди жити», — відповіли юнаки. Незнайомець пішов далі й побачив старого дідуся, який не міг упоратися з великим каменем. «Іди, діду, на широку долину, там живуть молодці Ківчани, вони допоможуть тобі». З радістю і завзятістю допомогли брати старому, ще й харчами поділилися.

І всім розповідав старий про молодців Ківчан, про їхні доброту, працьовитість і щедрість. І почали з далеких країв іти молодці до широкої долини й селитися біля молодців Ківчан.