Василь Сімович. Життя і діяльність
Василь Сімович належить саме до таких діячів, чиї імена в радянські часи не популяризувалися. Якщо його вчителя Степана Смаль-Стоцького ще згадували (хоча й у негативному контексті — як буржуазного націоналіста), то прізвище Сімовича мені було знайоме тільки з наукових монографічних джерел. А вже згодом, коли я з власної ініціативи почала вивчати його спадщину, то обсяг матеріалу, масштаб його діяльності переконали мене в тому, що В. Сімович — із тих діячів, яких не просто треба згадувати, а чию спадщину потрібно активно вивчати й осмислювати в контексті сучасного життя.
100-річчя від дня народження припало на 1980 рік, коли про вшанування такого діяча не могло бути й мови. 1983 року з’явився 10-й том “Української Радянської Енциклопедії”, що містив скупі відомості про В. Сімовича — українського мовознавця, котрий закінчив Чернівецький університет, працював на редакторській і викладацькій роботі в Берліні, Празі, Львові, а в 1939—1940 рр. був професором Львівського університету.
В енциклопедичній статті, підготовленій проф. Лукією Гумецькою, названо кілька мовознавчих праць, у тому числі й “Граматику української мови”, а також вказано на те, що В. Сімович — автор розвідок про творчість Т. Шевченка, І. Франка, О. Кобилянської та інших письменників.Чи щасливий випадок, чи які інші обставини спричинилися до того, що згадка про В. Сімовича потрапила до Енциклопедії. Та для початку 1980-х це було нетипово — подавати інформацію про тих, кого вважали буржуазним літературно-громадським діячем, адже саме так окреслено діяльність Василя Івановича Сімовича у примітках до 12-го тому зібрання творів Лесі Українки видання 1979 року. Втім, не можна не зауважити, що таке означення відкривало шлях для наведення інших фактів, із яких читач міг робити самостійні висновки. У тих-таки примітках подано, що В. Сімович — видавець збірки “Відгуки”, упорядник “Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм”, виданого у Львові 1938 р., автор спогадів про поетесу.
Такі інформації були радше винятком, адже близько 1978 року вийшов двотомний “Шевченківський словник”, у ньому згадано і про Любомира Сімовича, автора сербських перекладів 17 творів Шевченка, а в сусідстві з ним — про російського письменника К. Симонова, який переклав один вірш Шевченка “Чи не покинуть нам, небого”, натомість про Василя Сімовича, чий внесок у публікацію творів поета, популяризацію історії його життя і творчості, дослідження мови незмірно вищий, не сказано нічого. Між тим в історії видання письменницької спадщини Тараса Шевченка діяльність професора В. Сімовича становить окрему й надзвичайно цікаву за своїм змістом сторінку.
Пізніше, 1987 року, у другому виданні “Українського Радянського Енциклопедичного Словника” було названо двох Сімовичів — Василя Івановича, мовознавця і літературознавця, та Романа Аполлоновича, українського радянського композитора, педагога, заслуженого діяча мистецтв УРСР з 1954 р., професора Львівської консерваторії з 1963 р. Щоправда, там нічого не сказано про те, що Роман — небіж Василя Сімовича, син його найстаршого брата Аполлона.
Лише в 1992 році у Львові відбулася перша реґіональна конференція, присвячена пам’яті Василя Сімовича. Щоправда, тема її була ширшою і стосувалася розвитку українського мовознавства в цілому на Західній Україні.
Доля Василя Сімовича склалася так, що майже все своє життя, окрім періоду 1939—1941 рр., він жив і працював на таких теренах, стосовно яких радянська історія і пропаганда завжди мала певні застереження — щось замовчували, щось перекручували, щось таврували. Василя Сімовича — замовчували, адже вчився у Станіславі й Чернівцях за часів Австро-Угорщини, працював у таборах для полонених українців на території Німеччини й Австрії, — з цими країнами царська Росія воювала. По війні був одним із чільних співробітників “Військової Місії для справ полонених українців у Німеччині”, яка мала осідок у Берліні, а зорганізована була в Києві за часів Гетьманату й діяла за Директорії. Від 1923 року проф. В. Сімович, один із найвидатніших представників української еміграційної науки й високого шкільництва, працював і жив у Празі — був професором, а в окремих роках — ректором Українського Високого Педагогічного Інституту імені М. Драгоманова. Від 1933 р. й до кінця своїх днів — у Львові, як активний діяч “Просвіти”, “Наукового Товариства ім. Шевченка”, редактор, професор університету. Його участь у політиці ніколи не сягала за ті межі, які визначають обов’язок інтелігента перед своїм народом. Про те, як він розумів цей свій обов’язок, написав один із колишніх полонених, згодом — український радянський письменник Олексій Кобець (Варавка) у своїх “Записках полоненого”, що побачили світ у Харкові 1931 року: “Доктор і професор Василь Сімович. “Дядько Василь”. Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, наполеглива в роботі людина. Це він, прощаючись з усім табором, саме коли мене привезли до Фрайнштадту, перед виїздом своїм до якогось німецького табору, довго вмовляв усіх своїх учнів — ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи — культурно-національного відродження українського народу. Мабуть, його прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок на все життя”.