Кореферентність номінації головного образу в романі “Берестечко” Л.Костенко

Відома українська приказка "Все у нас не так, як у людей" свідчить про те цікаве та неординарне стосовно нашого народу, яке є джерелом художньої творчості мудрого поета сучасності Ліни Костенко. Поетичній творчості Ліни Костенко притаманне трагічне світовідчуття української долі, хоча епічна творчість її, корифея поетичного слова, зосереджена на пророчих ладах українського слова. Історичний роман Ліни Костенко "Берестечко" – як цілісне художнє осмислення та інтерпретація проблеми українського Месії. В історичному романі зображено найтрагічніші часи для українців. червень 1651 року - після зимової перемоги загону Івана Богуна над поляками у місті Вінниці, козацькі загони під проводом Богдана Хмельницького ведуть організовану боротьбу за власну державу з польсько-литовськими військами. 18 - 30 червня 1651 року - битва під Берестечком - чорна пляма в нашій історії, поразка від польського війська, підступна зрада та полон козацького гетьмана татарським ханом, а 25 липня 1651 року розорили Київ литовські загони князя Радзівіла.

Образ Хмельницького в романі "Берестечко" основний, проте читач має відчуття незримої присутності нації впродовж усієї дії роману. У сценах полону та монологах на волі він постає не лише вождем нації, а й глибоко порядною, чуйною і по-державному мудрою людиною. Хмельницький не вершить одноосібно долею народу, це свідчить про його філософський погляд на сенс людського життя: треба про людину судити не з одного вчинку, а оцінювати її через призму всього, що нею зроблене.Ліна Костенко на художнє тло історичного роману "Берестечко" наклала прошарок актуальних проблем національного внутрішнього світу, та в контекстуальній паралелі цього роману освітила саме національну Голгофу українців, по відношенню до зовнішніх обставин, не вдаючись до романтичного та сентиментального відчуття, а обравши саме глобальну перспективу для самопізнання національного духу. Перспектива дійсності в історичному романі "Берестечко" осягається через психологію індивідуалізму, філософію української душі в образі гетьмана Богдана Хмельницького в епоху національної трагедії народу, через безпосередню, власне, ментально-вільну складову українців. Автор прагне світоглядні компоненти зафіксувати в самосвідомому роз’ясненні глибоких потрясінь душі гетьмана після поразки. Попри усвідомлення історичного роз’єднання між заходом та сходом України, духовно здатний до оптимізму в реалізації власної істини, Богдан Хмельницький за Ліною Костенко, взаємопов’язаний не лише з власною сучасністю, але конкретним чином збігається з тим, умовним вектором, за яким зараз відбувається глобалізація нового державного устрою. Своєрідна пересторога від повторення помилок. Якщо феномен піднесеного та духовного аристократизму, волелюбності, соціальної рівності, щедрості в образі гетьмана у цьому романі виведено у фінальну розв’язку, то феномен песимізму на протязі всього роману належить ментальній природі українського етносу та географічним ландшафтам України. Ліна Костенко дослідила проблему доброї суті українця, приділивши в "Берестечку" велику увагу закономірностям наших національних поразок. Суть цього роману – не у безпосередньому задоволенні читачів творчими знахідками автора, а в тому, що ми пізнаємо суб’єктивні причини національних поразок. Установка на добро, його зумовленої суті, характеризує те, що образ гетьмана охоплений переживаннями та перебігом подій, які виникають з урахуванням українських життєвих інтересів та визначають активний простір поширення українських впливів.

Поза часова та поза просторова ява ліричного компоненту, завдяки якому більш якісно підсилюється хронотоп роману "Берестечко", видається ще своєрідним мірилом відкритості та щирості для безмежних актуальних інтерпретацій та духовних відтворень, для яких безперечно важлива адекватність української душі. Неодмінна плинність ліричного скерована автором "Берестечка" саме так, аби розтлумачити успадковану волю народної душі, і саме через успадкування народної душі гетьманом Богданом Хмельницьким сприймається по суті носієм непогамованих станів в боротьбі за волю. Шляхом реконструкції всього історичного обрію визвольної боротьби в буденних монологах гетьмана вивершується орієнтація сучасної епохи на неминуче осягнення причин чергових поразок. Цим художнім засобом поет вирішує не скільки надлишок розуміння характеру самих себе та непрозорі, втаємничені хибні розуміння історичної дійсності, а стільки інтимне розуміння прихованого від історичного досвіду.

Будемо мудрими, національної волі та національного добра чи зла у чистому вигляді, звичайно, не існує, але національна ідентичність долі, котра вибирає власні смисли, власні пріоритети, власні правди у конкретному історичному періоді – це ті засади свідомого пошуку та народного вибору, які пропагувалися в фольклорі та історичних піснях. Зокрема цикл історичних пісень, де чітко означена проблема утвердження та захисту національної ідентичності українського народу , побудована на парадигмі самостійного свідомого вільного буття. Конкретні історичні події 15 -18 ст. висвітлені у фольклорі універсально поціновують досвід потрясіння й руйнації національного буття. Така специфіка найпомітнішої історичної "Пісні про Байду", герой якої являється народним уособленням лицаря вільного духу, котрий стверджує себе у боротьбі з ворогом. Переконливий підтекст цієї пісні, який не досить прозорий, але народна свідомість свідчить, що "на кого бог, на того й люди".

Окремими широкими контекстами в історії нашої літератури проблему духовно-культурної ідентифікації українського народу у світовій культурі яскраво та історично виразили автори козацьких літописів, котрі взяли на себе інтелектуальну місію духовного самопізнання в середовищі цензурного права на свободу національного самовираження. Такий цікавий факт про літопис "Исторія русов". Велику популярність серед інтелектуальної еліти Російської імперії ХІХ століття мав саме цей літопис, світогляд на українську проблему Тараса Шевченка можна детально прослідкувати саме на цьому творі. Взагалі, вважаю, що у підтексті цього авторського літопису сховано ментальний скарб українського народу, а саме відчуття світу через трагічну парадигму "великий світ, та нема де дітись."Найбільше значення для національного досвіду ідентифікації у світовій ноосфері мав життєвий приклад Григорія Савича Сковороди, хоча йому і не вдалося перебороти імперського середовища, але він залишився самим собою. Цей народний філософ замкнув на собі українську ідентичність і виніс її в національний досвід життя підневільного народу, закодувавши Божий мент українця в епітафії "Світ ловив мене, але не впіймав".