Проблеми підручника в Східній Україні на початку ХХ ст.
Що ж до самих творів, уміщених у читанці, та наступності завдань, які постають перед учнями, Ф.Слюсар виділяє таке: "Починається читанка з "Кози дерези" і кінчається такими творами, як Руданського "Наука", оповідання Коцюбинського "Харитя". Треба, щоб дитина пройшла досить довгу дорогу духовного розвою, аби зрозуміти останні твори в читанці, і вона майже непомітно, починаючи з самого легенького, переходить до труднішого, і після вивчення читанки сміливо може взяти твір, який схоче, аби тільки він був зрозумілий для віку дитини" [там само, 35].
Гостро ставить автор статті питання про мовну культуру книжок, піддаючи критиці навіть досить вдало складену читанку Т.Хуторного, в якій оглядач помітив русизми.
У цій же роботі бачимо спроби уніфікації мовознавчих понять, які на той час мали ряд розбіжностей у самій мовознавчій науці та в методиці мови в Галичині і в Східній Україні. Майбутнє єдиної української школи гостро вимагало цього. Цікавим, і як виявиться пізніше, перспективним був висновок Ф.Слюсара щодо принципу уніфікації мовної термінології на сторінках підручників. Автор віддавав перевагу тій термінології, яка застосовувалася у шкільній практиці. Термінологія, на його думку, повинна стати такою, "котра тепер вживається у галицьких школах..." [там само, 36].Цікавими є роздуми Ф.Слюсара щодо важливості навчальних національних методик, рівень розвитку яких явно не міг задовольнити нову українську школу. Автор свідомий того, що методика будь-якого предмета є національно зумовленим явищем, яке виростає на ґрунті рідного слова, національної культури. "Одне діло вчити арифметиці француза, - пише Ф.Слюсар, - і друге діло вчити тій же арихметиці німця, і не одним і тим самим методом учити великороса й українця" [там само, 39]. І далі: "Треба довгенько попрацювати на ниві рідної освіти, щоб виробити певні методи навчання, коли ці (певні методи) взагалі можна коли-небудь виробити; хист учителя і чуття покажуть йому годящий метод" [там само, 39].
Розмірковує автор статті і про потреби середньої і вищої національної школи, для яких уже видано ряд навчальних посібників. Зокрема про історію української літератури С.Єфремова, автор статті висловився з великою повагою як про можливий підручник не тільки для сходу, але й для заходу України. Він бачить її як новітню заміну старим книжкам О.Огоновського і О.Барвінського, які свого часу виконали важливу роль навчальних книжок для школи і вузу.
Позитивно оцінюючи історію літератури С.Єфремова, Ф.Слюсар узагальнює: "В більшій частині книжка, як по викладу і системі, так і по об'єктивності - може бути найкращим підручником" [там само, 41]. Висока оцінка праці видатного історика літератури згодом себе повністю виправдала: "Історія українського письменства" за доби УНР і в перші роки радянської влади була рекомендована Міністерством освіти для навчальних закладів України як підручник.
У журнальному огляді дається достатньо висока оцінка і підручникам О.Барвінського, які розглядаються Ф.Слюсарем з позиції можливості їх використання у Східній Україні. Він писав: "Ці виїмки (уривки з творів - В.О.) можуть вповні годитися і нам, і такі збірники як Барвінського можуть зробитись окрасою наших бібліотек. Тут зібрані коштовні речі нашої літератури такі, як переклади художні з грецької мови Ніщинського (Антігона, Одісея). Переклад "Слова о полку Ігоревім" Максимовича, твори наших письменників - Шевченка, Куліша, Нечуя та ін." [там само, 42]. Високо оцінював автор публікації й інші літературно-методичні праці О.Барвінського. Зокрема, про одну з них він сказав: "Огляд історії української літератури" Барвінського (1910 р.) міг би згодитися й нам, незважаючи на деяку сухість і статистичність викладу" [там само, 43].
Отже, автору публікації в "Світлі" чи не вперше в українській педагогіці вдалося дати достатньо науково виважену узагальнюючу оцінку українським навчальним книжкам обох частинах України з огляду на їхню актуальність і педагогічну відповідність процесу навчання. Та все ж над українською школою висів "дамоклів меч" політичної розмежованості українства: школи в обох частинах України мали жорстку орієнтацію на політичні обставини, в яких вони перебували. А це часто позначалося і на змісті процесу навчання, і на підручниках, які з цих причин не могли одночасно задовольняти потреб східних і західних українців.
Українська освіта на поч. ХХ ст. змушена була задовольнятись тим, що вона мала. Та національна ідея стимулювала пошуки єдиних підходів до навчальної книжки.
Журнал "Світло" інформував читачів про відкриття українських шкіл на Сході України та про застереження і перепони влади щодо використання у школах деяких українських підручників. Так, зокрема, в одному з повідомлень із Одеси сповіщалося про дозвіл на викладання українською мовою у хлопчачій та дівочій гімназіях міста (відповідно директори Малиновська та Ковальчук), а також про дозвіл користуватись підручниками за затвердженим попечителем Одеської навчальної округи списком: "... при обучении украинскому (малороссийскому) языку нижеследующие книги, изданные на украинском языке, а именно: 1) О.Базилевича - "Рідна мова". Украинский букварь, 2) О.Безусенко - "Винок". Читанка и 3) П.Залозного - "Коротка граматика української мови". Ч.І., Полтава, 1906 р." [6, 56].