Співпраця Олександра Барвінського і Пантелеймона Куліша над підручниками з літератури
Слід додати, що науково-методична діяльність О.Барвінського не обмежувалася укладанням підручників, ця важлива справа вимагала від нього як педагога і подальших кроків - розробки методики використання підручника вчителями. І він це робив. Чи не вперше в методиці української літератури О.Барвінський створює такі праці і публікує їх у 1889 р. на сторінках газети "Учитель", органу Руського Товариства Педагогічного. Серія публікацій мала назву "Яке призначення має читанка в народній школі і як нею треба користуватися". О.Барвінський дав ряд визначень навчальної книжки з читання, орієнтуючись на діяльність вчителя ІІІ і IV класів.
"Читанка, - визначає педагог, - єсть найважливішою і головною научною книжкою учителя" [107, 9]. І далі, визначаючи основні напрямки використання підручника, він пише: "Читанка повинна, отже, бути осередком науки матернього язика, в ній мають скуплятися і на ній опиратися всі галузі науки язикової, на ній і з неї повинен учитель учить мислі і мови, читання і оповідання, правописи, творення реченій, граматики і стилістики в такому зв'язку, в якому ті галузі науки з собою лучаться, підпорядковуються і доповнюються. Отже передовсім треба читанку зрозуміти і вміти нею користуватися" [там само, 9].
У цих статтях О.Барвінський порушував ряд питань методики вивчення художнього твору в середніх і старших класах.
Треба додати, що О.Барвінський працював не тільки над створенням підручників із літератури та вдосконаленням методики викладання літератури в школах і гімназіях. Він також переклав для старших класів гімназій з німецької на українську мову підручники з географії та історії, а з польської - підручники з всесвітньої історії.
Заслуги О.Барвінського перед українською педагогікою величезні. Його здобутки сьогодні вимагають ретельного вивчення і пропаганди в педагогічних вузах України, центрах підготовки вчителів для шкіл українознавства в діаспорі.
Українське відродження в Галичині у 2-й пол. ХІХ ст. закономірно дало право називати Західну Україну "п'ємонтом української культури". Бо саме тут могла існувати і розвиватись українська школа, створювались основи вищої школи, друкувалися художні твори західноукраїнських і східноукраїнських письменників. Це стало можливим завдяки наполегливій праці і боротьбі за права рідного народу української інтелігенції Галичини.У кінці ХІХ ст. західноукраїнська педагогічно-філологічна думка й шкільна практика в галузі підручникотворення розвивали зміст підручника, орієнтуючись на потреби української середньої і вищої школи. Науково-методичні принципи укладання навчальної книжки з літератури В.Ковальського, Я.Головацького, О.Торонського, О.Бар-вінського удосконалювались і втілювались у життя такими відомими педагогами, письменниками і вченими, як Ю.Романчук, Й.Застирець, О.Попович, К.Лучаковський, О.Огоновський та ін.
Важливою для розуміння стану української освіти і підручникотворчого процесу є оцінка цих явищ видатним літературознавцем і письменником І.Франком.
Глибоке розуміння значущості рідного слова в суспільно-політичному житті українського народу спонукало Франка уважно придивлятись до стану викладання української літератури в школах і гімназіях Галичини. Письменник був переконаний, що успішне оволодіння молоддю рідною літературою забезпечить і відповідний рівень розвитку українського літературного руху. Недоліки української літератури письменник бачив безпосередньо у "вадливім урядженні (у хибній методиці - В.О.) і ще вадливішім трактуванні науки руської літератури в наших середніх школах" [108, 322].
Роблячи огляди здобутків української літератури від давнини до кінця ХІХ ст., І.Франко звертав увагу і на зміст підручників із літератури. Він досліджував різні змістові аспекти навчальної книжки: які твори включено в них, як використовуються підручники на уроках, чи відповідають вони загальноукраїнському процесу оновлення мови на народній основі, як своїм змістом навчальні книжки виховують українську молодь у патріотичному дусі тощо.
Письменник розглядав відповідність підручників завданням національного руху українців, що знаходилися в колі розвинених європейських народів. Про стан українців як народу і нації у кінці ХІХ ст. і про їхні суспільно-політичні завдання він писав: "Історія нашого українського національного руху в двох останніх десятиліттях пригадує нам образ того заклепаного народу, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, повноправних, цивілізованих націй, а притім позбавленого найважнішого знаряддя сієї праці - заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і не відлученого від неї почуття сили і віри в остаточний успіх" [109, 510].