Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка
Хіба не суголосні ці думки тим закликам, з якими в 1902 р. зверталися до літераторів-побратимів М. Коцюбинський та М. Чернявський? Хіба не про ту ж психологізацію літератури говорив у 1904 р. Іван Франко, називаючи В. Стефаника, М. Коцюбинського, В. Винниченка “поетами душі, психологами й ліриками”, для яких “головна річ – людська душа”?
Навіч – спорідненість естетичних шукань в українській і західноєвропейській літературах, один із виявів ідеї європеїзму, сповідуваної молодою генерацією українських письменників початку ХХ ст. …Володимир Винниченко у дискусіях цієї пори участі не брав. Хоча… Як уже сказано, в його ранніх новелах є досить промовиста латенина (прихована) критика, яка виразно засвідчує настрої бунту автора проти української літературної “старосвітщини”. Якщо в поемі “Повія” Винниченко сам ще наслідував “Бурлачку” І. Нечуя-Левицького, то в “Силі і красі” бачимо полеміку з манерою змальовувати дівочу красу так, як це робив патріарх української прози: “То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють її деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа” і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі”.
Йдеться про Мотрю з оповідання “Сила і краса”. Володимир Винниченко, як бачимо, кепкує з сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампах манери. А що натомість?
“Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкове світло, – то була й уся краса сієї дівчини”. В. Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнкові, намагаючись залишатися об’єктивним, безпристрасним “портретистом”. Немає жодного порівняння, автор обходиться епітетами, зосереджено виписуючи подробиці й нюанси. І разом з тим він (як і Нечуй-Левицький!) не виходить за межі “портрета паспортних прикмет”, – тобто такого змалювання зовнішності героя, яке обходиться без якихось більш-менш виразних психологічних деталей. Лише останній штрих (“тихе, м’яке, ласкове світло”, що ллється з очей Мотрі) натякає на якісь загадки внутрішнього світу героїні.
Полеміка з І. Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з “урахуванням” традиції, – і це характерна для молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її.
В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко, кажучи словами М. Євшана, розбивав “українофільське капище наших “патріотів”, – причому, робив він це раніше за самого М. Євшана. Зі сторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну “українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”, провінціалізмом, одним із виявів яких стала “голосна ”малоросійська драма”, яка в останньому часі прибрала застрашаючий вид і в страшний спосіб множиться і росте на очах”.
Оповідання про антрепренера Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті “боротьби генерацій” і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь містечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, – на його сцені розгортається дійство типової “малоросійської” мелодрами “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”. Можна було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби… якби в самих виставах реальних гаркунів-задунайських з їхнім провінційним убозтвом (ще дужче підкреслений претензією на “іскуство”!) не було ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень режисур та гри виконавців… “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля Марусі…” – скільки подібних фіналів бачено було глядачами за часів Винниченкової юності!
У своїх памфлетах 1920-х років М. Хвильовий використав ім’я Гаркуна-Задунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства – о яким “неубієнним” виявився цей персонаж раннього оповідання В. Винниченка…
Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у 1902-1907 роках.
1902 р. – “Сила і краса”, “Біля машини”.
1903 р. – “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, “Боротьба”, “Народний діяч”, “Суд”, “Роботи!”, “Салдатики!”