Биография Маланюка
Спогади Богдана Маланюка про своє дитинство можна найлаконічніше передати його ж словами: "Сім'я була ідеальна, а в мене було ідеальне дитинство". За традицією дитячої пам'яті батько запам'ятався вдома за письмовим столом, над рукописами, статтями, книгами та в час сімейного відпочинку в Кунштаті (Моравія), на дачі відомого польського письменника Я.Івашкевича.
Є.Маланюк дуже любив відвідувати Моравію, яка йому нагадувала Україну. Богдан Євгенович згадує, що поет любив розтирати в руках полин і довго-довго вдихати його запах. Збирав материнку і чебрець. У щоденниках письменника збереглися засушені степові квіти.
До речі, за спогадами сина, вже у США Євген Маланюк дуже сердився на природу Америки. Говорив, що там не пахнуть квіти і не співають птахи. Рабин - єдиний, який видає звуки, почне співати і ніби засоромиться. Бракувало йому соловейка.
Надзвичайно багатий матеріал для висвітлення родинних стосунків Маланюків містить унікальна книга Оксани Сембай-Галицької "Весна на віки", видана у США (1997). Вона містить листи поета до авторки за п'ятнадцять років (1953-1968). Зацитуємо кілька рядків із них .
"…Сниться мені часом мій Богданчик, саме завжди малий, – або немовлям, або в 5-6 літ.
Щось знову не маю вістки. Він саме тепер "у війську" - щоб Мати Божа над ним мала свій Покров… Бо з таким прізвищем та ще й "у війську" – річ не дуже приємна" (02.01.1960)."Моєму внукові 26.12. буде повний рочок. Згадайте за моїх двох Богданів, дружину й мене грішного на Свят Вечір. Та випийте добру чарку, бо то ніколи не шкодить" (15.12.1962).
"Прошу Вас замовити Службу Божу за спокій душі раби Божої Богумили, яка залишила мене й сина увечері 4.10.63. Це єдина, незаступна, найдорожча Дружина. Стан мій такий, що писати про нього не варто. Мушу пережити і якось далі жити, але сенсу життя вже майже немає" (06.11.1963).
Цитовані уривки листів та поезія Євгена Маланюка вияскравлюють ставлення письменника до своєї сім'ї після того, як він змушений був залишити родину.
Письменник, тверезо оцінюючи ситуацію, розумів, що залишатися у Варшаві – це свідомо приректи себе на загибель. Події на територіях звільнених земель давали чимало підстав у тому переконатися. Ще у грудні 1944 року Петро Одарченко розповів у листі до поета про жорстоку розправу енкевеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився у селі Бунів на Яворівщині, що в Галичині.
Із наближенням фронту до Варшави Маланюки вирішили залишити Польщу ("У Варшаві ми, властиво, все покинули, як стояло… аж страшно згадати!" - лист до О.Сембай-Галицької від 09.05.1961).
Першою переїхала до невеличкого села Кунштату в Моравії пані Богуміла із сином. Там мешкала рідня її матері. Отож, як протягом десятиліття містечко приймало родину Маланюків на відпочинок, так мало дати прихисток їм у неспокійні місяці закінчення війни. Євген Маланюк приєднався до сім'ї весною 1945 року.
Коли ж у травні радянські війська зайняли сусіднє із Кунштатом село, то пізно увечері до Маланюків завітав місцевий поліцейський і розповів, що радянська військова комендатура має списки російських та українських емігрантів, які підлягають негайному арешту. У тих списках значиться і прізвище поета Євгена Маланюка, отже, йому потрібно терміново залишити Кунштат.
Рідня з дружиною спішно зібрали письменника в дорогу. Часу на роздуми практично не залишалося, оскільки кожної миті до Кунштату могли увійти війська. На найнятому ріднею авто Євген Маланюк уночі відбув до найближчої залізничної станції, а звідтіля до Праги і далі. Через той поспіх та хворобу сина дружина не змогла залишити Кунштат.
Рішення переїхати до села Кунштату можна пояснити. Євген Маланюк покинув Чехословаччину ще у 1929 році. Отже, його тут не знали, і, очевидно, родина й вирішила перечекати кілька місяців закінчення війни у глибоко провінційному містечку, загубленому в Моравії, далеко від великих міст і культурних центрів. Наївна недооцінка енкевеесівського відомства. Ще задовго до вступу радянських військ на територію Чехословаччини були складені надзвичайно повні списки "антирадянських" елементів з числа білої та петлюрівської еміграції.
Побутує думка, що невільно злу послугу НКВС принесла унікальна енциклопедична праця Семена Наріжного "Українська еміграція. Культурна праця української еміграції в 1919-1939", видана у Празі 1942 року. Сотні імен, названих у книзі, включаючи і список 140 жертводавців на здійснення видання книги, стали для НКВС одночасно і своєрідною картотекою, і підставою для вироку. Це вповні стосується і Євгена Маланюка, якому Наріжний приурочив не одну сторінку в своїй книзі.