Юрій Яновський

Невдовзі Ю. Яновський створює п'єсу «Дума про Бри­танку», теж приурочену до «видатного ювілею»—20-річчя Жовтневої революції. Вона навіть із успіхом іде на сценах московських, ленінградських, харківських та інших театрів. Він багато подорожує по Україні — внаслідок спостережень передвоєнного села, але в межах дозволеного ідеологічного контексту з'являється збірка новел «Короткі історії» (1940).

У 1939 р. Юрій Яновський переїздить до Києва, оселяєть­ся в письменницькому будинку, одержує орден Трудового Червоного Прапора. Офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редактора журналу «Українська література» (з 1946 р. «Вітчизна»), який під час війни вида­вався в Уфі. Залучає до співпраці найкращу творчу інтелі­генцію, друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І. Кочерги і свої. В 1947 р. ЦК КП(б)У ухва­лює постанову «Про журнал "Вітчизна"». Яновського увіль­нено з посади за «націоналізм, міщансько-обивательські погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів». Не догодив. Перед цим, 1946 р. як кореспондент «Правди України» він брав участь у Нюрнберзькому судовому процесі - тоді його ще підтримувала «добра рука» тодіш­нього «хазяїна» на Україні першого секретаря М. Хрущова, але то було востаннє...

Відгриміли бої. На спустошену українську землю прийшов довгожданний мир. Прості наші люди тяжкою працею відроджують життя, на їхню долю випадає аж надто багато труднощів і випробувань, але надія на краще додава­ла їм сил. Такою була тема нового роману Ю. Яновського «Жива вода». В ньому світла віра письменника-романтика в перемогу життя над смертю пронизала правдиві реалістичні картини складної повоєнної дійсності. Здавалось би, все складається якнайкраще. У 1947 р. часопис «Дніпро» друкує роман, повний текст передається по радіо. Але невдовзі партійні рецензенти знаходять у ньому чимало хиб і вад. Збирається пленум Спілки письменників. У засіданні береучасть перший секретар ЦК Л. Каганович. На пле­нумі, як писав Яновський у щоденнику, «поховали "Живу воду" метрів на де­сять під землю» —твір за­суджено як «ідейно хиб­ний», націоналістичний, на­клепницький.

Зробив «за порадами товаришів» до 200 виправ­лень — і від роману нічого не залишилося. Тільки пі­сля смерті автора його надруковано під назвою «Мир». А поки що Янов­ський зазнає морального та матеріального тиску (позбавлений усяких засо­бів до існування, змуше­ний продавати речі, книж­ки, щоб не голодувати).

Після всього цього зна­ходить у собі сили, пише цикл «Київські оповідання», які знову, як колись «Вершни­ки», спочатку друкуються в Москві. В них оспівано героїзм радянських людей під час війни, що його вселяла в них комуністична партія на чолі з Й. Сталіним... За «Київські оповідання» Яновському 1948 р. дали Державну премію СРСР. «Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір'я і премію»,—занотує він у щоденнику. Ці слова були щирими—художник давно став невільником системи, правлячої ідеології, ним керували за принципом «батога і пряника». Так безкінечно тривати не могло...

16 лютого 1954 р. на сцені Київської російської драми ім. Лесі Українки відбувається прем'єра (п'єси Ю. Яновсько­го «Дочка прокурора». Нестандартне трактування проблеми виховання, морально-етичні колізії, майстерно виписані ха­рактери — це забезпечило успіх на сценах багатьох театрів.

Скоро після прем'єри, бенкетів та поздоровлень ішли вони вдвох із Тамарою Юр'ївною на гостину до Романова, головного режисера театру. Дорогою йому зробилося пога­но. Кілька днів лікарі боролися за його життя. Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 р.

ТВОРЧІСТЬЗа типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. «До безуму люблю степ,— зізнавався в "Автобіографії" 1925 р.— Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скерова­ні на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть». А в «Міркуваннях про себе» писав: «Мета цілого життя—об'їхати землю по одному з меридіанів і на еква­торі погріти спину».

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій—шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довко­лишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати — його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х рр. світо­глядній позиції.

Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим. Над усе хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли мама повезла на операцію до Одеси. Згодом він в україн­ській літературі «відкриє і завоює нам море, море в значен­ні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні, психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований». Все житгя йому буде огидною «буденна провінціальщина», яку він вважає «одвічним прокляттям української нації», напів­інтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездум­не, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором «земної, повзучої прози». Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно. І вірші писав усе життя, хоча дедалі рідше.