Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара
Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпаки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І в 1938 році Гончар вступає на філологічний факультет Харківського університету. Про свою альма-матер письменник згадує з теплотою та любов`ю:
“Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці”. До речі, одночасно з Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на жаль, роману “ВИР” – Григорій Тютюнник.
Олесь Гончар з усім запалом душі поринає в кипуче студентське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літератури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І.Франка “МОЙСЕЙ”. Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г.Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, “ОРЛЯ”, було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість “СТОКОЗЕВЕ ПОЛЕ”, надруковану в квітневому номері журналу “Молодий більшовик” за1941 рік. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.
У бібліотечному читальному залі й застала молодого письменника звістка про війну. “Одним ударом були строщені всі наші студентськє, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовне тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє.
Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.
Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої”, - згадує в “ПИСЬМЕННИЦЬКИХ РОЗДУМАХ” Олесь Гончар.
Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І.Нечуєм-Левицьким. Бої за Київ… Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі “ЛЮДИНА І ЗБРОЯ”. Покаже, як билися й гинули майбутні поети, вчителі, вчені. Молодь. Цвіт народу нашого.
І покаже головне: навіть там, у кривавих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, людьми, що високо тримали прапор комуністичних ідеалів.
Солдатом, старшим сержантом – командиром обслуги батальйонного міномета, потім – старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі оточенські ночі. Та пройдений він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому – орден Слави, Червоної Зірки і три медалі “За відвагу”.
Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати. Бо щоб створити “Прапороносців”.
І там, в “окопних університетах”, продовжував Олесь Гончар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може й не відшліфовані, але пристрасні, гарячі й правдиві віршовані рядки. Про що й пише старший сержант-мінометник? Згадує рідний край:
…я напишу – Україні!
Сонцю її і степам…
Пише про фронтові дороги (“НІЧ У КАРПАТАХ”,”В ГОРИ”, “ТРАНСІЛЬВАНСЬКИЙ МАРШ”), про вірних бойових побратимів (вірші “ТАНКІСТ”, “БРАТИ”, “РИЦАРІ”).
Вірші, які скоряють своєю простотою, щирістю й правдивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії “Советский богатырь” на першій полосі. В них уже окреслюються виразні контури майбутніх “Прапороносців”: