Фемінізм у творчості Лесі України

В “Енциклопедії політичної думки” читаємо: “... У широкому смислі фемінізм виражає стурбованість щодо соціальної ролі жінок порівняно з чоловіками в суспільствах минулого і сьогодення, збуджувану переконанням у тому, що через свою стать жінки зазнають утисків, як це мало місце й раніше. Політичний лексикон і цілі сучасного фкемінізм3 ведуть свій початок від французької революції та Просвітництва. Історично пов’язаний з опозиційно налаштованими силами, що повстали проти ортодоксальності й автократії, фемінізм визначав себе як рух за визнання прав жінок, за рівність статей і за перегляд поняття жіноцтва. Хоча фемінізм черпав свої ідеї з лібералізму і раціоналізму, а також з утопізму та романтизму, сам він не піддається однозначному визначенню”. [3, 422]

Е.Шовалтер писала про три стадії у розвитку літературного фемінізму:

імітація панівної традиції;

протест проти таких стандартів і цінностей, супроводжуваний боротьбою за права жінок;

самопізнання й пошуки власної ідентичності, тепер уже звільненої від залежності щодо іншого члена опозиції [2, 80]

Якраз наприкінці ХІХ століття в українському фемінізму відбувається перехід до нової стадії, до активного протесту й боротьби за жіночі права. Соломія Павличко пов’язує цю зміну, перехід від імітації чоловічих стандартів до заперечення їх, з іменами Олени Пілки та Наталі Кобринської, котрі “заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністична ідея”. [2, 70]

Марія Маркович бере чоловічий псевдонім, користується підтримкою, найвпливовіших чоловіків-сучасників, не торкається у своїй творчості спеціально жіночих проблем (хоча жіночий голос важливий у прозі, жіноча психологія завжди стає предметом пильного аналізу). Вона була послідовницею Жорж Санд у приватному житті. Мало зважала на суспільні умовності, легко захоплювалася чоловіками й кидала їх, не дбала про збереження хоча ю ілюзії родинної злагоди. Талант дає жінці унікальну можливість утвердитися і в патріархальному суспільстві, стати врівень у чоловічому елітарному товаристві. Однак потреби у зміні патріархальної ієрархій, настанови на утвердження в суспільстві феміністичних цінностей у Марка Вовчка немає.

Одна х найрадикальніших українських феміністок Галичини Мілена Рудницькі зазначала: “... нам треба ясно відмежувати справу жіночих організацій і товариств жіночих з їх найістотнішої суті, жіночих після їх програми і цілі, - від організації, що з жіночим питанням – в його модернім розумінню – не мають нічого спільного, що є “жіночими” лише після поля їх членів, а в дійсності вони філянтропійні, просвітні, господарські чи інші. Перші, на мою думку, - не лише мають рацію існування, що більше: вони доконче потрібні, прямо необхідно, другі – є зовсім змінні, вони в ХХ столітті смішні і анахронічні і тому для жіночої справи шкідливі” [7, 90]

Утвердження модерної культури, модерного світогляду не мислилося без емансипації жінки на всіх рівнях суспільного життя. Про феміністичний дискурс українського модернізму говорять переважно у зв’язку з творчістю Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Проте ці настрої й мовити важливі для багатьох літераторів рубежу віків, зокрема й для тих, що близькі до середовища київської “Плеяди”, - як Грицько Григоренко, Людмила Старицькі – Черняхівська. Резонанс був таким значним, що навіть старосвітський Нечуй-Левицький звертається до цих проблем, зі своїм “домашньовжитковим” трактуванням у романі “Над Чорним морем” (1890 р.). Згодом Є. Маланюк спробував узагальнити феміністичні тенденції, яскраво виявлені в добу модернізму, як визначальні для розвитку всієї української культури і ментальності.

Ознаки фемінізму у творчості Лесі Українки

З-посеред слов’янських культур українська вирізняється чи не найдавнішою і найпотужнішою традицією жіночого письменства. Історія світської української поезії розпочинається з жінки – луцької шляхтянки Олени Копоть-Жоравницької, чиєму перу належить скандальний віршований “пашквілюс”, за який її 1575-го року було покликано на суд за “образу честі”, - завдяки цьому, одному з перших у новій історії “Літературних судимищ” вцілів і текст “підсудного” вірша, зрештою чудового і зрозумілого для сучасного українця. [4, 3]У багатющій українській фольклорній ліриці (понад двісті тридцять тисяч записаних пісень та балад) близько двох третин її, як підрахував ще М. Максимович, складають жіночі голоси – щонайбезпосреедніша “пряма мова” тисяч і тисяч поетес, які доносять до нас крізь віки живою й дотикальною чуттєву тканини жіночого життя, Український модернізм значною мірою завдячує своєму існуванню першій відверто феміністичній авторці – Ользі Кобилянській, а безсумнівної вершини сягає – в поетичних драмах Лесі Українки, формально належної до пантеону “недоторканих” національних класів. Лесі Українки – письменниця, котра в корпусі своїх віршованих драм потрапила здійснити справжню “культурну революцію”, “переписавши” серцевину для європейської культури частину античної та юдео-християнської міфології так, щоб кожен класичний сюжет постав оберненим із міфу патріархального – на повно форматно – “жіночий”. Історія падіння Трої розгортається в неї довкола постаті Кассандри – протологністки однойменної драматичної поеми, і прочитується як трагедія не почутого жіночого глосу. Історія Христа постає віддзеркаленою в історіях двох його, зафіксованих Євангеліями, послідовниць – Міріам (правдоподібно) Марії Магдалини) та Йоганни, чиї особисті драми кидаються на постать обожнюваного ними Учителя цілком несподіване “апокрифічне” насвітлення. В її версії Дон Жуана, дотепер унікальній для світового письменства, реверсія “тендерних ролей” сягає вже демонстративно-викличної, граничного вивершеної форми: архетипального спокусника побивають послідовно дві жінки, одна з яких _ Долорес – зви тяжить над його душею, друга – Данна Анна – над чоловічою силою. По суті, драматургія Лесі Українки являє собою не що інше, як грандіозне “перепрочитання” європейської культурної історії з альтернативних позицій – з точки зору “другої статі”. Саме тут уперше, за гарною формулою Ж.Дерріда, “маргінальне стало центральним” – і в такій якості продовжувало зоставатися нерозпізнаним українською культурою впродовж майже всенького ХХ століття. Щойно на рубежі 90-х Р.Веретельник уперше спостеріг, що провербіальна творча самотність Лесі Українки “нікли не розглядалась як вислід її становища жінки, яка пише в світі, де жінки та їхні проблеми не вважаються важливими” [4, 4]