Жіноча доля у творах Т.Шевченка

Справжня материнська любов завжди безкорисна, але усе ж таки зазвичай вона чекає на одне - взаємнiсть. Це природно, коли матiр любить дитину, а дитина любить матiр. Любов дитини - єдина плата, на яку чекають матерi. Але Ганна приносить у жертву навiть можливiсть взаємностi. Доки вона мовчить, жодна людина в свiтi не назве її сина байстрюком. Мовчання є єдиною запорукою його успiху в життi, i мати це дуже добре розумiє. Бiльше того, коли Марко, не здогадую чись про те, ким є насправдi наймичка, починає ставитися до неї як до рiдної людини, вона лякається:

"За що вони мене люблять?

За що поважають?

О боже мiй милосердний!

Може, вони знають...

Може, вони догадались...

Нi, не догадались;

Вони добрi..."

Вона нiчого не робить, щоб збудити у серцi сина зустрiчне почуття, але, мабуть, її любов сама собою настiльки велика, що повнiстю сховати її Ганна не може, тому почуття не лишається без вiдповiдi. Марко та Катря, його дружина, нiби мимоволi починають любити Ганну, порiвнюючи її подумки саме з матiр'ю.

Тричi наймичку у Київ

Катря провожала,

Так, як матiр.

Коли Ганна повертається з поїздки, Катерина умиває їй ноги - до звичайної наймички такої пошани нiхто б не виявив. Марко привозить їй дорогi подарунки.

А наймичцi на очiпок

Парчi золотої

I червону добру хустку

З бiлою габою.

Усе це вiдбувається невимушено, зовнi здається у стосунках мiж матiр'ю та сином досягається своєрiдна гармонiя, але таємниця не дозволяє усе ж таки Ганнi бути цiлком щасливою. Помираючи, вона зiзнається у тому, що саме вона є справжньою матiр'ю Марка. Але хто зна, можливо цього зiзнання йому саме й не вистачало - воно викликає у нього справжнiй шок:

…Зомлiв Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матерi -