Балади

БАЛАДИ (від італійського слова "балляре", що значит "танцювати" чи "танцювальна пісня") - це форма поем романтичного стилю, у яких реальні події сплітаються зі світом людської уяви, фантазії, вірувань.

Як поет доби романтизму, Шевченко розпочав свою творчість баладами, в яких описав красу української землі з багатими картинами народної фантастики й вірувань, у таких поемах, як "Тополя" , "Причинна", "Утоплена", "За байраком байрак", "Русалка", та інші.

Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західних земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики — Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, наскільки політичні умовини впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.

Галицька романтика має певні риси, які дозволяють нам її зблизити з специфічно австрійськими літературними течіями («бідермаєр»). Але навряд чи варто виділяти її в окремий напрям української літератури (див. Екскурс V).

Куліш писав пізніше: «На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий...» «Муза Шевченка розривала завісу народного життя» — пише Костомаров: «І страшно, і солодко, і болісно і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями».

Шевченко (1814 — 61) почав писати вірші ще в Петербурзі коло р. 1837 та 1840 р. видав збірку 8 поезій під назвою «Кобзар». 1841 поему «Гайдамаки», обидва твори разом 1844р., окремі вірші друковано ще в збірниках петербурзьких та харківських. Протягом дальших трьох років, перебуваючи на Україні, Шевченко готує рукопис «Три літа» та 1847 р. збирається випустити доповнене видання «Кобзаря». Арешт поета та перші роки «солдатчини» на засланні до 1850 р., а потім останні роки життя по повороті (1857 — 61). Шевченко «мережає» вірші далі і 1860 р. таки видає знову «Кобзаря», додавши до нього те з новонаписаних віршів, що дозволила цензура. Дальші видання «Кобзаря», зокрема празьке видання 1874 р., давали завжди нові вірші, аж поки видання 1907, 1908, 1910 р, не подали повний текст усіх поезій Шевченка. Але працю над його текстами не закінчено й нині.

Поезія Шевченка справила на братчиків та й узагалі на читачів того часу (не виключаючи і старого покоління) величезне враження. Це було щось цілком нове; велетенське, великорисе — не лише змістом, але й формою. Навряд чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка, якби він був поетом формально другорядним.

Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Він не лише шляхом збирання надбав скарб народної поетики, ні! Мова народної поезії ніби його природна мова.

Насамперед це треба сказати про ритміку його віршів. Ми бачили, що вже письменники класицизму почасти наслідують ритміку народної пісні. Шевченко йде далі.

Шевченко відмовляється від цілком правильного чергування наголосів у вірші (як це за російською поезією робив Котляревський). Відповідно до законів українського народного вірша у Шевченка чергування наголосів значно вільніше — ритмічну одиницю утворюють не 2 чи 3 склади, а цілий рядок .Рими, Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди. Бо і барокове, і класичне, і романтичне українське віршування намагалося, як і вірші західної поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє::співає, гроші::міхоноші, пити::робити, мати::дати, дожить::сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народною піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції барокової поезії, хоча б лише духовних пісень, а може й Сковороди («та й списую Сковороду або Три царіє со дари...»), дає замість повної тотожності тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі. Шевченко римує: віка::каліку, дівчата::мати, країни:домовину, хаті::брата, вдово: :розмову, муко::руки, пустиня:домовини, брови::мову, мову::діброви::слово і т. д. Або ж одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрічались у барокових віршах: підкрались::украли, молилась::вчила, могили::малосильний, руїнах::Вкраїна, розруйнує::сумуєш, кайдани::поганий, темницях::вдовице, дітись::діти, Трясило::вкрилось, під тином::хатини, схоронила::журилась і т. д. Або сполучає обидві зміни, — і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно::гинеш, шукає: :підростають, надію::ревіли, руки:: високий, неволі:: полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне: :прохолоне, плата::плакать, кормилом::хвилях, сміючись::скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: крaю::даю́ть, очерeт::вечeрять і т. д. І «неповні рими», а не лише випадкові, надзвичайно рясні в віршах Шевченка.