Вплив фемінізму на українську літературуостанньої чверті XIX – початку XX століття

Реакція критики на перші твори О. Кобилянської виявилася неоднозначною. Леся Українка в статті про буковинських письменників свідомо вступила в полеміку, що впродовж року точилася навколо повісті Ольги Кобилянської. Дві феміністичні повісті і ряд оповідань молодої авторки Леся Українка сприйняла із захопленням. Але деякі критики з народницького табору вирішили, що О. Кобилянська взагалі не може називатися письменницею.

Інтерес становить критична рецензія майбутнього історика та політика Михайла Грушевського на оповідання “Царівна”. Вже з першого речення цей відгук свідчить про упередженість автора до самої форми твору: “Оповідання у формі дівочого дневника на звиш 400 сторінок - брр! думав я собі, поглядаючи на сю книжку...” (1).

Рецензент не відчув ні сучасності теми, ні художньої манери авторки. Повість видалася М. Грушевському модернізацією старої, вічної історії про Попелюшку, в якій бракувало локального колориту: “... історія може бути перенесена без великих перемін у яку-небудь країну...” (1). Крім того, він закидав О. Кобилянській гіпертрофований психологізм: сюжет психологічний, а “все інше” ролі для О. Кобилянської не відігравало.

Письменниця відреагувала на ці закиди достойно: “Наталка є новітній тип, впроваджений в салон руської літератури, де її жіноцтво сидить на народних строях, з старосвітськими ідеями і зітхає до місяченька. Наталка ж думає вже над собою і другими, так і видить, що праця надає чоловікові смисл в житті. Праця умислова” (3).

У повісті “Царівна” прослідковується головний принцип феміністичного підходу - зосередження на жінці як дієвій силі в історії власного життя, вживання нових інтерпретацій жіночих цінностей, аналіз особистого досвіду жінки, родинних і домашніх структур.

Феміністичне прочитання літературного тексту характерне також для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі, проводячи експеримент через призму художнього психологізму.

Леся Українка, аналізуючи творчість О. Кобилянської, у своїй доповіді “Малорусские писатели на Буковине” зазначала: “...Впоследствии она значительно охладела к феминизму, - быть может потому, что он стал для нее пережитым моментом, а сама идея женской равноправности представилась не требующей теоретических доказательств” (8).

Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О. Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки - інтелектуальної, самодостатньої особистості.

Застосування феміністичної критики до творчості Лесі Українки відкриває нові перспективи літературознавчого і культурознавчого аналізу. Проте, маємо зауважити, що новаторство Лесі Українки та її бунт проти тогочасної літературної атмосфери, особливо у підході до розв’язання проблем статті, і досі детально не проаналізовано українським літературознавством.

У творах Лесі Українки здійснювалося докорінне руйнування патріархального устрою. Це кидало виклик традиційним стереотипам щодо дійової особи, ситуації, місця дії і навіть сюжету та плану оповідання. Радикальний переворот традиції у новому баченні статі призвів до того, що Леся Українка стала чи не найбільш загадковою постаттю з-поміж українських письменників. Бо хоч внесок у літературу та унікальність творчої манери авторки стали загальновизнаними, вони ніколи не були повністю декодовані. Один з її критиків, Михайло Драй-Хмара, зауважив, що “Лесю Українку мало розуміли або й зовсім не розуміли її сучасники” (2). Сама вона була цілком свідома, що публіка не розуміла її, і це завдавало їй чимало болю.Можна стверджувати, що Леся Українка була інтелектуальною феміністкою: добре ознайомлена як з літературними, так і з філософськими теоріями своєї доби, вона часто ставила перед своїми дійовими особами глибокі філософські проблеми. Замість того, щоб описувати становище "пересічної" жінки з її проблемами, Леся Українка, дбаючи про багатомірне зображення жіночої ментальності, створювала образи неординарних жінок великої сили волі й інтелекту, поставлених перед проблемою самореалізації через власний вибір.

Як митець, поетеса дозрівала і розвивалася поступово, вдосконалюючи свою техніку і поглиблюючи світогляд. З літературно-критичної точки зору це означало шукання універсальної форми. Дебютувавши у поезії та “чистій” драмі, Леся Українка експериментувала над поетичними діалогами, поки, врешті, вибрала драматичну поему як найбільш придатний жанр для своєї творчості.