Поет-лірик Олександр Олесь

Уже в багатьох ранніх поезіях Олеся, датованих 1903-1905 роками, звучить протест проти сірої буден­щини, проти світу міщанства. В алегоричних образах Орла, Лебедя, Сокола, Іскри, що линуть до світла, у високості, поет утверджує пориви до мрії, до справж­нього життя. Він з болем говорить про тих, що гинуть на дорозі до щастя, але щиро захоплюється не­зламністю їх духу.

В поезіях «Іскра», «Лебединій зграї», «В болоті жа­би рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» та ін. Олесь співає пісню «безумству хоробрих», прово­дить ту ідею, яку ствердила Леся Українка в одному із своїх оповідань, де змальовано метелика, що згорів, по­летівши до світла, і кажана, що дрімав, заживо гнив у темноті, страхаючись вогню.

З наближенням революції символічні образи в пое­зії Олеся стають все більш зрозумілими і доступними, набирають чіткішого громадянського змісту.

У вірші «Ой не сійтесь, сніги» поет звертається до явищ природи. Але кожен читач без труднощів розуміє, що тут йдеться в першу чергу про весну в житті народу.

Революцію 1905-1907 років привітав поет з захоп­ленням, як весну у житті пригноблених народів царської Росії.

Ця радість, віра в перемогу над темними силами царизму звучить у багатьох віршах, сповнених оптиміз­му, бадьорості, заклику до боротьби.Ліричний „герой цих віршів, пройнятий настроєм по­всталого народу, щиро радіє, бачачи, як вчорашні раби стають людьми, борцями за свої потоптані права.

Поет сповнений віри, що в цій боротьбі порве кай­дани неволі і його рідний український народ. Цією ві­рою в духовні, в революційні сили українського народу сповнені зокрема поезії: «Сніг в гаю...», «Ой не квітни, весно...», «Я більше не плачу». Ці вірші своєю будовою нагадують народні пісні. Перші два рядки в строфі ос­півують явища природи, а останні два малюють карти­ну з реального життя людей. Цим художнім паралеліз­мом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу.

В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які ви­ражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого по­чуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними пісня­ми народу. Серед них в першу чергу слід назвати: «Міц­но і солодко, кров'ю упившись...» та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній стро­фі, з конкретними картинами народного горя, якими умо­тивовується цей заклик.

Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом:

Як гімн революційної боротьби, звучить вірш «Ми не кинемо зброї своєї». Написаний він розміром «Мар­сельєзи», та й по духу близький до цієї знаменитої ре­волюційної пісні.

З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Біль­шість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції.

Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія «Айстри», яку Микола Лисенко поклав на музику? Розцвіли чудо­ві айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість сонця, тепла їх зустріли холодні осінні дощі та вітри.

Оспівуючи трагічну долю айстр, поет думає про тих, хто мріяв про ранок нового життя, хто поривався до світла правди і волі, але передчасно загинув, не доче­кавшись здійснення своїх мрій.

Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія «Жалібна пісня». Перша її частина пе­редає почуття всенародної скорботи по тих, що «як ле­ви, боролись за народ, за правду народного діла». Дру­га частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу.