Поет-лірик Олександр Олесь

Зосередившись з 1907 р. на літературній роботі, О. Олесь за десять років (1907-1917 рр.) видав п'ять поетичних збірок. Чотири з них назв не мали, лише по­рядкові номери. Найбільше талановитих творів, що ви­ражали думи, почуття, настрої простих людей, зустріча­ємо в перших двох збірках. У наступних трьох перева­жають настрої, суму і втоми.

На межі XIX і XX століття українська література розвивалася в складних історичних умовах. Особливо важко довелося українській літературі в останнє деся­тиліття перед Жовтневою революцією, коли не стало Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка.В цей час виникає безліч літературних течій, пред­ставники яких часто за модними лозунгами «чистого мистецтва» приховували свої вузькі класові інтереси, виступали проти передових традицій української та ро­сійської революційно-демократичної літератури, сіяли ворожнечу між народами. В таких умовах письменники, що не мали чіткої політичної програми, хитались у своїх поглядах, у своїй творчій діяльності.

Олександр Олесь не зв'язав себе ідейно й організа­ційно з загальноросійським визвольним рухом, яким ке­рувала партія більшовиків. У нього при всьому його ве­ликому поетичному хисті не було тієї широти й непо­хитності демократичних поглядів, широти ідейно-есте­тичного зближення з іншими народами, як це мало міс­це в Шевченка, Франка, Грабовського, Коцюбинського, Лесі Українки. Адже основними джерелами натхнення письменників-революціонерів були не тільки історія, життя, народна творчість рідного народу, але й визвольна боротьба інших народів царської Росії, трудящих всього світу проти соціального і національно­го рабства.

Ця звуженість ідейно-естетичних обріїв поета, неви­робленість в нього громадського світогляду збіднювали великий ліричний талант Олеся. У роки реакції це привело його в оточення українських декадентів, а зго­дом спричинилося до того, що він не сприйняв Жовт­невої революції, не зрозумів її всесвітньо-історичного значення.

У 1919 р. поет покинув свою батьківщину і опинив­ся у таборі націоналістичної еміграції. 25 років прожив він за межами України у важкій тузі за рідним краєм. З 1923 року до останнього дня свого життя (22 липня 1944 р.) жив він у Чехословаччині.

В еміграції писав О. Олесь поезії туги і жалю за втраченою батьківщиною, писав казки, а також сати­ричні твори, в яких висміював націоналістичну емігрант­ську верхівку.

Останні роки поет жив у самотині, в бідноті. В ньо­го навіть не було коштів на лікування.

Помер Олександр Олесь у Празі. Там його і похо­вано.

Життєвий і творчий шлях О. Олеся був складний, нерівний, навіть трагічний. Та серцем своїм, поривання­ми він прагнув бути з рідним народом.

У кращих своїх творах Олександр Олесь виступив як дуже обдарований поет-лірик з виразним індивіду­альним стилем. Є в поета прекрасні вірші про револю­цію 1905 року, чудові пейзажні поезії, своєрідна і щира любовна лірика. Є драматичні етюди, талановиті сати­ричні твори та майстерно написані казки і вірші для дітей.

Самобутність поетичного таланту Олеся відчула пе­редова українська інтелігенція вже з появою його пер­ших творів.

Іван Франко в рецензії на збірку «З журбою радість обнялась» писав: «Весною дише від сих віршів. Висту­пає молода сила, в якій уже тепер можна повітати май­стра віршової форми і легких граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі ме­лодію».

Своє ставлення до життя і боротьби народу, своє громадське обличчя поет розкриває насамперед в своїй громадянській ліриці, в тих поезіях, що виражали дум­ки, настрої і прагнення передових людей того часу, всього народу.

На відміну від тих поетів, що шукали «чистої краси», відвертались од життя і боротьби народу, Олесь у сво­їй першій збірці приділяє багато уваги громадянським мотивам. Цими мотивами в більшій чи меншій мірі пройнята і його інтимна та пейзажна лірика.

На багатьох кращих його поезіях відчувається по­дих Шевченківської музи, відчувається дух революцій­ної романтики Максима Горького, Лесі Українки, Ми­хайла Коцюбинського, які утверджували в своїх творах високі ідеали боротьби за щастя людини, кидали виклик міщанському болоту, де задихалася й гинула велика мрія про справжнє людське щастя.