Життєвий і творчий шлях Юрія Федьковича

Приглушена у Львові творча іскра ще раз спалахнула у Путилові: поет підготував збірку «Дикі думи». Все частіше він звертав погляд у бік Наддніпрянської Укра­їни, мріяв надрукувати там твори. І слава про буковин­ського співця докотилася до берегів старого Дніпра-Славутича. 1876 року в Києві вийшли у світ «Повісті Осипа Федьковича». Слово Ю. Федьковича ставало над­банням всього українського народу, а упорядник збірки М. Драгоманов поставив його поряд з «найбільш люби­мими писателями» України. Проте постійні цькування, переслідування, грубі нападки реакційної преси підто-чували здоров'я Федьковича, розхитували його нервову систему, підривали творчі сили. В листі до М. Драгома-нова поет збуджено писав: «...Треба буде з Австрії утікати, аби криміналу спастися... Меч над шийов мені!!!»

В задушливій атмосфері гніту, не бачачи підтримки з боку буржуазної інтелігенції, письменник впав у відчай та зневіру і вирішив назавжди відійти від літературної діяльності. 1876 року він переїхав до Чернівець і на бага­то років замкнувся в чотирьох стінах своєї хати, усунув­ся від активного громадсько-культурного життя. Було йому дуже важко, «велика тяж... серце давила» (С. Воробкевич). Часто роздумував над долею своїх віршів, що розгубилися десь по редакціях віденських, львівсь­ких, чернівецьких газет.

У листі до С. Воробкевича Федькович просив свого друга «вступитись за сими гуцульськими сиротами, хоть і дикими, але зате... оригінальними, бо спеціально гу­цульськими». Боявся сам собі признатися, що жде, коли згадає про нього громадськість, покличе до себе, ще раз промовить такі надихаючі слова, з якими звернувся до нього у 1876 році С. Воробкевич: «...Загриміть новую піс­ню, щоб всі дрімучі душі стрепенулись і зі сну збуди­лись, загриміть, мов той Черемош у скали, загудіть чорногірським вітром, а ціла Русь-сирота Вам повіки вдячна буде». Та крижану тишу не пробивав ніякий голос. Пра­вда, в 1878 році з різким осудом буржуазних верховодів виступив І. Франко у статті «Критичні письма о галиць­кій інтелігенції». Саме їх він звинуватив у творчій депресії письменника.

На схилі життя Федькович відновив літературно-творчу діяльність. У 1885 році він став редактором газе­ти «Буковина» і надав їй демократичного спрямування. На сторінках цієї газети від 16 травня 1886 року були надруковані такі знамениті рядки: «Ми мусимо раз і на­завжди покинути наш смішний і для нас пагубний cenaратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась «буковинська нація», і мусимо починати жити якоби одним духом і одним ті­лом з прочим руським народом».1886 року в Чернівцях було відзначено 25-річчя літе­ратурної діяльності письменника. Подаючи звіт про юві­лей, польська газета «Kurjer Lwowski» писала: «Захоп­люючу сцену приготували ювіляру селяни Кіцманського повіту і Раранча. Найбільш несподівано, з власної іні­ціативи, прибули вони на це святкування, вийшли в зал з глибоким поклоном і вручили схвильованому поету подарунки: два великі калачі, стопку солі і кружок свіжого меду. Це гарне виявлення пошани було безперечна наймилішою нагородою співакові, а на присутніх зробило враження, яке не можна описати».

Дякуючи шанувальникам свого таланту за вітання, письменник обіцяв всі сили «принести на вівтар матер Русі, на вівтар людськості».

Останні роки життя Федьковича позначені напруженою працею. З-під пера поета вийшли оригінальні вірші «До ліри», «Наші старі», «На Новий рік», «До наших румунізаторів», нові редакції драматичних творів. Та важкі умови життя підірвали здоров'я письменника. Висловлюючи своє останнє бажання, Федькович пи­сав: «Любляче серце і ніжні руки прошу посадити на гробі та навколо нього ялину, рожі і барвінок, щоб ми­ло було спочити. В головах класти мені не хрест, а яли­ну! Хрестів у своєму житті я мав досить».

11 січня 1888 року навіки затихло втомлене серце бу­ковинського співця. Селяни-гуцули гірко оплакували «свого батька Федьковича». Д. Лукіянович на основі свідчень очевидців розповів, що під час похорону «якась удова з плачем пригорнулася до сирої землі і приповілася, що Федькович рятував її з дітьми. А треба знати, що він сам умер у недостатках, у чужій хаті».

На смерть поета відгукнулася тогочасна преса. В од­ній з чернівецьких газет говорилося: «Це був великий талант, який... своєю силою найбільше спричинився до пробудження народного життя на Буковині. В особі Федьковича втратила не тільки Русь, але і все слов'ян­ство, вся європейська література — одного з великих майстрів пера».

2. Основні риси літературної

творчості Ю.Федьковича

Федькович вважав себе «з роду простим мужиком». «Моя школа, — з гордістю заявляв він, — була Чорно-гора, а не львівська або віденська академія». Вказуючи на найтісніші зв'язки письменника з народом, І. Франко одночасно відзначав його уміння проникати безпосеред­ньо «в самі глибокі тайники життя народного і людської душі».