Життєвий і творчий шлях Юрія Федьковича

Нейбауер надав молодому письменнику велику мо­ральну підтримку, вселив у нього віру в поетичне покли­кання, ввів буковинського митця в коло своїх знайомих, серед яких була й Емілія Марошані, в котру Федькович палко закохався. В домі Марошані відбулася зустріч Федьковича з А. Кобилянським, після якої поет по-ново­му глянув на свою творчість українською мовою 2.

Стати на шлях служіння українським словом трудо­вому народові допомогли Федьковичу представники про­гресивної молоді — А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич. Вони познайомили письменника з творами української літератури, надсилали йому українські пе­ріодичні видання, заохочували писати рідною народною мовою. 1862 року у Львові вийшла збірка «Поезії Іосифа Федьковича», яка відразу здобула визнання читачів. «Його пісні, поміщені в тій книжці, — писав І. Франко,— розійшлися по всій Галичині, їх співали гімназіальні уче­ники й міщани; вже в 1867 р. я чув деякі в Дрогобичі; інші держаться досі по різних полках в устах вояків».

У час виходу своєї першої збірки поезій Федькович перебував у глухому угорському містечку Кезді-Васаргелі. Він рвався «межи свої люди», щоб служити «гаряче улюбленому народові піснею і співом». У поета появля­ється бажання взяти до рук ліру чи кобзу і «ходити, спі­ваючи цілим руським краєм». А понад усе в нього міцніє прагнення розірвати пута жовнірської неволі, відчути себе вільною творчою особистістю, злитися з народом: «...Неволя! а я бажаю свободи, свободи, милий брате! Дай мені кавалок хліба сільського, дай мені свиту, а за­раз скину свої золочені шати і буду хлопом, мужиком, але буду слобідним». Життя згодом розвіє ці примарні сподівання поета на волю. Та поки що він домагався свого.

1863 року Федькович вирвався нарешті з цісарської армії і повернувся до рідного села. Вдихав жадібно чис­те гірське повітря, милувався Чорногорою, а серце кри­вавилося народним та власним горем. Щоб заробити на прожиття, письменнику довелося «до ціпа та до, коси» взятися. З листів видно, як йому було важко: «Я по на­двір'ю, ба вожу гній, ба плоти пересипаю, а в хаті нема нічо, бо ненька день на ногах, а два в постелі, — дуже нездужають», «сіна нема, худібка пропадає, весна ся припоздила, верхами сніг у хлопа, пани за вівці друть... податки страшні».

Смерть матері ще більш ускладнила становище по­ета. 24 січня 1864 року він писав у листі до Д. Танячкевича: «У суботу по Новому році поховав я свою неньку стареньку, ту мученицю-удову, а сам оставсь сиротою на­віки... Аж тепер я знаю, як то люди плачуть!»

З простими людьми ділився Федькович своїм нещас­тям, знаходив у їхній мові розраду для себе. Не відріз­нявся від них ні одягом, ні мовою, ні звичаями. Ось як він сам описував свій зовнішній вигляд: «...Волос дов­гий, вус підстрижений; у будень ходжу собі у постолах, у сивих гачах, в байбараці з голубими шнурами, в угор­ськім капелюсі, а в неділю — в чоботях, в чирчикових гачах, в прошиванім сардаці, в кресаці з бляхов та з огальоном, сорочка вишивана, а черес новий у 5 пряжок».

В простих людях Федькович вбачав носіїв народної мудрості, високих принципів моралі, душевної краси, ес­тетичної принадності.

Цих людей, що хоч і бідно жили, але мали щире сер­це, Федькович всіляко захищав від панської сваволі. Він був їх оборонцем на судовому процесі з поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами. Дослідник творчості Федьковича Осип Маковей з цього приводу за­уважив: «Люди ходили до нього, як бджоли, а він їм ка­зав: «Грунта, ліси, полонини, що ви мали до 1848 p., ва­ші! Ви бороніться, тримайтеся, а я буду провадити про­цеси». Сучасники поета свідчать, що він мав великий вплив на гуцулів і «що сказав мужикам, то було святе, радив розумно і багато доброго зробив громадам». Се­ляни обрали його війтом, висували на посла до крайо­вого сейму.Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити осві­ту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, ви­ступав за навчання в школі рідною мовою, склав «Бук­вар для господарських діток на Буковині». В ім'я «вели­кої долі» народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: «Мені не до співання, коли треба самому і згото­вити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться»! Та без пісні не міг уже жити: «Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!» І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 pp.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».

Та життєва дорога письменника не була легкою. Бур­жуазні верховоди запросили його до Львова на посаду редактора просвітянських видань. Чотирнадцять «чор­них» місяців (1872—1873) письменник змушений був тяг­ти лямку каторжної роботи — писати різні моралізатор­сько-церковні оповіді, релігійні псалми. Його творча ініціатива сковувалася, духовні і фізичні сили виснажува­лися. «Федькович цілими днями сидів у кімнаті та й пи­сав і майже ніхто його не бачив у Львові. Рідко коли, і то лиш вечорами, виходив з хати повечеряти поза домом»,— пише Д. Лукіянович.— Ні, не знайшов спіль­ної мови з буржуазними просвітянами письменник-демократ! Глибоко вражений несправедливістю, розчаро­ваний, він порвав з ними, 'повернувся до Сторонця-Путилова і до кінця життя поніс у серці огиду до «самозванців-демагогів, що ... об народнім гаразді бідкались, а преціля з того народу шкуру драли...» Знову і знову Федькович переконувався, що «лиш в простім стані до­бре серце, гонор, поезію найти можна, а інде? — рідко або ніколи».