Атомна енергетика України - ризики розвитку

компенсації втрат на випаровування у ставках-охолоджувачах та градирнях. Це викли-кає зниження водності річок. Для прикладу, Хмельницька АЕС, яка має ставок-охоло-джувач, за свідченням місцевих жителів постійно проводить забір води з головної річки Рівненської області — Горині. Хоча, згідно з проектом спорудження ХАЕС, такий забір планувався лише у окремі маловодні роки. Як наслідок, рівень води та її якість у р. Го-ринь значно погіршилися.

У 1996 році Держводгосп розглянув уточнений проект побудови Ташлицької ГАЕС (ТГАЕС) і прийшов до висновку, що в проекті не вирішені питання водозабезпеченості енергокомплексу, безпечного використання та охорони вод у нижній течії Південного Бугу. Згідно з гідроекологічною оцінкою впливу відзначених у проекті ТГАЕС заходів на навколишнє природне середовище, подальший розвиток Південно-Української АЕС та будівництво ТГАЕС не рекомендувався через негативний вплив на екологічну ситу-ацію в регіоні. Сьогодні Південно-Українська АЕС практично працює на прямоточній системі водопостачання, що суперечить статті 96 Водного кодексу України; включен-ня ставка-охолоджувача атомної електростанції (Ташлицьке водосховище) до єдиної гідравлічної системи з Олександрівським водосховищем (ГЕС-ГАЕС) формує прямо-точну систему водопостачання на р. Південний Буг, який є джерелом водопостачан-ня найскладнішої у соціально-економічному та екологічному відношенні зони півдня держави, що суперечить чинному водному та екологічному законодавству України.

За класифікацією ООН, Україна належить до малозабезпечених водними ресур-сами країн, до того ж вони розподіляються нерівномірно. Це ще одна причина, з якої атомна енергетика становить небезпеку для природних ресурсів України.

Прикладом неврахування геологічних ризиків при виборі майданчика для АЕС є Рівненська АЕС, яка має великі проблеми через те, що вона побудована на карсті. Після спорудження РАЕС почалося просідання. У результаті у 80-х роках великий Здолбунівський цементно-шиферний комбінат працював більше року виключно для заливки бетоном карстових пустот. Просідання на той момент було зупинене. Проте ніхто не може дати гарантії, що воно не відновиться при продовженні будівельних ро-біт.

У Стратегії стверджується, що «колективна доза, яку отримує населення України від виробництва електроенергії на ТЕС, значно більша, ніж від виробництва електро-енергії на АЕС». Але ж це пов’язано з тим, що у 90-ті роки атомники фактично шан-тажували уряд можливістю аварії, відбираючи всі обмежені фінанси і не залишаючи коштів для модернізації теплових станцій. Не кажучи вже про те, що теплові станції розміщені ближче до густозаселених міст, а уранові родовища та супутні підприємства не вважаються частиною процесу «виробництва електроенергії на АЕС».

Крім того, лише одна аварія на АЕС може призвести до екологічної катастрофи, наслідки якої будуть відчуватися впродовж десятиріч, як це вже трапилося одного разу у квітні 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Водночас, фінансовий тягар зняття з експлу-атації Чорнобильської АЕС та перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему сьогодні перекладено повністю на державу, а «Енергоатом» мріє про нові акти-ви на будівництво нових атомних станцій. Новітні ризики, пов’язані з тероризмом, по-требують особливого ставлення до загрози виникнення катастроф на об’єктах атомної енергетики.

Проблема радіоактивних відходів, відпрацьованого ядерного палива та відходів від видо-бутку та переробки урану

Збільшення встановленої потужності АЕС ніяким чином не можна назвати «при-родним» і «дешевим» рішенням, оскільки в усьому світі полишається невирішеною проблема радіоактивних відходів, а в Україні вона набула надзвичайної гостроти. На сьогодні, за офіційними даними, в процесі експлуатації АЕС накопичено 858 тис. куб. метрів високоактивних радіоактивних відходів та 3783 тонни відпрацьованого ядерно-го палива, і витрати на поводження з ними ядерники намагаються перекласти на май-бутні покоління.Не менш складною проблемою атомної енергетики є поводження з відпрацьо-ваним ядерним паливом. В Україні до цього часу не створена єдина державна систе-ма поводження з радіоактивними відходами (далі — РАВ) та відпрацьованим ядерним паливом (далі ВЯП), як цього вимагають положення ядерного законодавства (Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами») та міжнародні зобов’язання України. Наразі Україна не здійснює ніяких інвестицій в створення власної інфраструк-тури для подальшої безпечної ізоляції ВЯП та РАВ. На сьогодні темпи накопичення РАВ в Україні значно вищі за можливості їхнього знешкодження. За попередніми оцін-ками, що базуються на розрахунках, проведених іншими державами, де експлуатують-ся подібні реактори, вартість комплексного вирішення питання ВЯП та РАВ стано-вить близько 10—20 млн. доларів США на рік для одного реактора типу ВВЕР 1000. Водночас спеціалісти вважають, що виконання цих завдань можливе тільки за умови створення Державного фонду поводження з радіоактивними відходами і пов’язують це зі збільшенням тарифів на користування електроенергією, в тому числі для населення. Збільшення тарифів також пов’язується в офіційній Стратегії з «фінансуванням про-грам поводження з відпрацьованим ядерним паливом, продовженням термінів експлу-атації діючих енергоблоків, створенням фінансового резерву для зняття їх з експлуата-ції, спорудженням заміщуючих та нових потужностей, створенням елементів власного ядерно-паливного циклу». Але чи саме так потрібно використовувати такий обмеже-ний і соціально ризикований ресурс, як підвищення тарифів на електроенергію? Ніхто не питає про це населення.