Територіальний поділ праці — об'єктивний процес розвитку продуктивних сил

Значний внесок у розробку нової сітки економічних районів України зробили в останні роки Ф.Д.Заставний і В.А.Поповкін. Так, Ф.Д.Заставний виділив дев'ять мезорайонів, що входять до складу трьох макро¬районів — Східного, Західного, Південного. Автор вважає, що в межах України доцільно залишити мережу макрорайонів, але ним проведена велика робота по уточненню границь мезорайонів.

В основу мережі районів Ф.Д.Заставний поклав економічний прин¬цип, господарську однорідність територій, відмінності у господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем роз¬витку і профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції в розрахунку на одного жителя. Запропоновано внутріресігубліканські економічні райони (за термінологією автора—підрайони) сформувати у складі Донецького (Луганська і Донецька області), Придніпровського (Дніпропетровська і Запорізька), Північно-Східного (Полтавська, Сумсь¬ка, Харківська), Центрально-Поліського (Житомирська, Київська, Черні¬гівська), Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська та Автономна Республіка Крим), Карпатського (Закарпатська, Івано-Фран¬ківська, Львівська, Чернівецька), Подільського (Вінницька, Тернопільсь¬ка і Хмельницька), Центрально-Українського (Кіровоградська і Черкаська) і Західно-Паліського (Волинська і Рівненська) [11, с. 359 — 378].

В.А.Поповкін у роботі «Регіонально-цілісний підхід в економіці» (1993 р.) обгрунтував поділ України на п'ять макрорайонів і дев'ять мезо¬районів. Наукова концепція вченого враховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, що так або інакше впливають на формування регіональних утворень. Автор поставив за мету обгрунтувати таку сітку макро- і мезорайонів, яка була б потрібна для регулювання основних економічних пропозицій, вдосконалення територіального поділу праці, а також науково-аналі¬тичних та прогностичних цілей. Структура макроекономічних районів України, на думку вченого, повинна виглядати так:

1) Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або райони Київського Полісся і середнє Придніпров'я);2) Донбас і Нижнє Придніпров 'я (Донецька, Дніпропетровська, Лу-ганська та Запорізька області, або райони Донбасу і Катеринославського Придніпров'я);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська та Авто-номна Республіка Крим);

5) Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська,

Чернівецька області, або райони Волинського Полісся, Поділля та Українських Карпат.

Група вчених Національної академії наук України (М.І.Долішній, М.М.Паламарчук, О.М.Паламарчук, Л.Т.Шевчук) виділили шість мак-рорайонів в межах України [22, с.403 -^ 404]. Основою для делімітації цих макрорайонів послужили дослідження природи, населення і господарства України. При опрацюванні схеми районування автори спиралися на нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме тому вони запропонували нову схему соціально-економічного районування України.

Така схема, на думку її авторів, необхідна для реалізації стратегії соціально-економічного розвитку регіонів, зокрема для розробки моделі регіональної політики. Назви соціально-економічних макрорайонів України, головні їх центри (ядра) та територіальний склад наведені в табл.5.

Сьогодні, коли розміщення продуктивних сил України здійснюється в умовах впровадження принципів ринкової економіки, проблема управління економічними районами і територіально-виробничими комплексами стає ще більш актуальною. Система управління окремими регіонами пов'язана з розробкою цільових програм розвитку регіональ¬них ТВК, вдосконаленням їх структури і організації.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виділення системи районів допомагає створити в межах держави раціо¬нальні регіональні ТВК, враховуючи при цьому прогресивні тенденції в розвитку територіального поділу праці, спеціалізації господарства, внутрірайонних і міжрайонних економічних зв'язків. Сьогодні управлін¬ня народним господарством передбачає поєднання народногосподарсь¬кого підходу з комплексним розвитком економічних районів та адмі¬ністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію розміщення продук¬тивних сил в кожному з виділених районів. Основними шляхами підви¬щення регіональної ефективності виробництва виступають: поглиблення комплексного розвитку господарства районів; вдосконалення структури і виробничих зв'язків районних комплексів; створення раціональних сис¬тем виробництва на базі промислових вузлів; підвищення ефективності регіональної спеціалізації і кооперування виробництва; формування об'єднань міжгалузевого характеру; реорганізація виробничої інфра¬структури в районах; раціональне використання науково-технічного потенціалу і науково-технічних комплексів.