Виробництво взуття в Україні: проблеми і перспективи конкурентноздатності

Іншою проблемою галузі є низька платоспроможність населення. В зв’язку з цим, конкуренція між виробниками відбувається за рахунок цін. Ті, хто може дозволити дорожче взуття (яке в порівнянні з імпортованою продукцією дорогим є відносно) звертають увагу і на якість, і на марку.

Для підвищення конкурентоспроможності необхідно також покращити дизайн продукції.

Ще однією проблемою, з якою стикаються виробники взуття є нестача сировини, зокрема, шкур, які масово експортуються.

Далі перейдемо до аналізу цих проблем.

3. Аналіз проблеми.

В Україні нараховується 60 фабрик з чисельністю працівників більше 600 чоловік, близько 200 підприємств з чисельністю 15-300 працівників, велика кількість дрібних фірм.

У 1990 році в Україна споживання взуття складало 3, 8 пари на людину в рік (200 млн. пар на країну). 186 млн. пар вироблялося вітчизняними фабриками, близько 10 млн. пар – підприємствами побутового обслуговування, все інше імпортувалося.

Зараз в Україні середнє річне споживання взуття на людину складає 1,25-1,45 пари. Аналогічні дані для США – 5,9 пари, Франції – 5,6 пари, Австрії – 4,4 пари, Італії – 3,3, Польщі – 3,2, Чехії та Іспанії – по 2,8 пари.

Гіперінфляція на початку 1990-х років залишила українські підприємства без оборотних коштів. Крім того, моделі, що пропонувалися на вітчизняних фабриках, значно відставали від вимог споживачів. Ось чому імпортна продукція швидко завоювала внутрішній ринок, причому взуття завозилося переважно неофіційно.

Для того, щоб вижити, деякі місцеві виробники взуття “пішли у підпілля”. Котрафактне взуття змогло конкурувати з контрабандним, за рахунок чого вітчизняні виробники все-таки змогли збільшити обсяги виробництва.Якщо у 1993-1994 роках, за оцінками операторів, на контрафактну продукцію припадала незначна доля продажів, то протягом останніх 1-2 років нелегально виготовлене взуття відібрало половину ринку у нелегально ввезеного.

Іншим способом виживання для українських виробників стала робота із закордоном за давальницькими схемами. Так працювали переважено великі виробники з непоганим машинним парком і кваліфікованим персоналом. Завдяки такій схемі роботи фабрики отримали нові технології, навчилися шити взуття, що відповідає західним вимогам. Тепер в Україні лише декілька взуттєвих підприємств ризикнули легально виробляти товар лише для внутрішнього ринку (серед них і найбільший виробник ТзОВ “Мальви”, м. Львів).

За оцінкою спеціалістів в Україні реалізується не менше 60 млн. пар взуття на рік (враховуючи кліматичні умови), але і не більше 70 млн. пар (враховуючи рівень доходів жителів). У 1999 році в Україну офіційно було ввезено близько 3,4 млн. пар взуття з верхом зі шкіри, текстилю та штучної шкіри та 11,2 млн. пар взуття з резини та полімерних матеріалів на загальну суму $34,5 млн. Легально було виготовлено (за даними Госкомстату) 10,2 млн. пар, з них експортовано 7,5 млн. пар на суму $58,4 млн. (із врахуванням вивезених частин взуття).

Загалом на внутрішньому ринку було реалізовано 17,4 млн. пар офіційно ввезеної та виготовленої продукції, що складає лише 25-30% реального споживання. Це означає, що було реалізовано ще близько 43-53 млн. пар нелегально ввезеної або виготовленої продукції, що складає 70-75 % загального продажу.

У 2000 та 2001 роках доля легальної продукції дещо збільшилася. Дані, що показують динаміку виробництва взуття наведені у таблиці та проілюстровані на графіку.

4. Пропозиції до розв’язання проблеми.

У попередніх розділах я писала про проблеми, з якими стикаються виробники взуття. Для підвищення конкурентоспроможності українського взуття на глобальному та регіональному ринках можна вдатися до ряду заходів: