Історія ораторського мистецтва

За Ломоносовим, ораторові мають бути властиві п'ять основ¬них якостей: природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення, його самостійність, пам'ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані; шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномов¬ства; бажання вивчати кращі мірці красномовства мину¬лого; обов'язкові вправи з укладання промов, бо це умож¬ливлює готовність до імпровізованого виступу; знання ін¬ших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.

Особливу увагу Ломоносон приділяє співвідношенню емоційного та раціонального у виступі. Є ціла глава у трак¬таті «Про спонукання, задоволення і змалювання уперед¬жень», у якій він говорить, що найкращі доводи не мають такої сили, щоб «впертого схилити на свою сторону», бо люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з харак¬тером. У цьому випадку оратору допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов, культура мовлен¬ня, чіткість і виразність виступу висвітлені у згаданій праці.

У період активного суспільного піднесення у 40-60 pp. XIX ст. виникають нові для Росії види ораторського мисте¬цтва — академічного (лекторського) і судового, які увібра¬ли в себе революційний подих епохи, перетворившись по суті у своєрідні типи політичного красномовства. Політич¬на думка, що домагалася відкритої трибуни, знайшла її у залах гласного пореформеного суду, а особливо на універ¬ситетській кафедрі.

Виразником основних принципів російського ора¬торського красномовства з цілковитою підставою вва¬жається Т.М. Грановський. Він один з перших сформулював значення кафедри як загальної трибуни, виступаючи з публічними лекціями, що відіграли неабияку роль у роз¬витку суспільної думки в Росії у XIX ст.

Не менш вражаючим лектором академічного виду ора¬торського мистецтва був В.Й. Ключевський. Саме йому належить відомий афоризм: «Викладачам слово дане не для того, щоб присипляти свою думку, а щоб пробуджувати чужу». Цей вислів надзвичайно точно визначає сутність його ораторської манери. Кожна його лекція була уроком розвитку творчого мислення слухачів, яскравим святом пізнання. Ключевський досконально володів словесною наочністю. Слухачеві важливо не тільки слухати, але й «осягати» те, про що говорить оратор, розумовим поглядом.

Образність та картинність підтверджувалися глибоким аналізом і висновками. Це й становить єдність аналізу і опису, що досягається тільки великою працею, культурою мислення, різнобічною освіченістю.Однією із реформ державного устрою Росії після скасу¬вання кріпацтва стала судова реформа. Можливість чесним і відкритим словом служити істині залучила до судової ді¬яльності цілу плеяду фахівців, чиї імена пам'ятаємо і до¬тепер. Це Анатолій Федорович Коні, Федір Микифорович Плевако, Петро Сергійович Пороховщиков, Олександр Іванович Урусов та ін.

Коли у Петербурзі за ініціативою А.В. Луначарського відкрився Інститут Живого слова, А.Ф. Коні очолив у ньому ораторський факультет. За підрахунками друзів, А.Ф. Коні, якому в той час було майже вісімдесят років, прочитав за декілька років близько тисячі лекцій. Сам Коні писав тоді: «Я міг — і здійснив це — читати лекції У Росії, не поступаючись своїми переконаннями і здобуваючи любов слухачів». А.Ф. Коні належить авторство відомих «Порад лектору», що увібрали у себе його багатий досвід.

Сучасна епоха України визначається поглибленим інтере¬сом до ораторського мистецтва. Перш за все політичне красномовство з початку створення незалежної держави у 90-х роках — неяскравий приклад становлення української самосвідомості. Красномовство повертається до національ¬них традицій.

Ораторське мистецтво має свої закономірності. Це мис¬тецтво — явище історичне. Кожна епоха закликає до три¬буни свого оратора. Ось чому важко буває відповісти на запитання: «Хто був найкращим оратором?» Кожна епоха створила свій образ, позначила свій відбиток на образі ора¬тора. Чи означає це, що немає чому вчитися у Демосфена чи Сократа? Звичайно, не означає. Читаючи промови ора¬торів давнини, переконуємося, що зміст їх застарів, але прийоми, якими вони користувалися, здебільшого зберег¬лися й мають силу і в наші дні. Такі ораторські і стилістич¬ні засоби, як риторичне запитання, риторичні оклики чи звертання, метафори, іронія тощо знаходять широке за¬стосування у виступах сучасних ораторів.

Ораторське мистецтво є не тільки явищем історичним, але й явищем національним. У кожного народу, у будь-якої нації є свої особливості в галузі ораторського мистецтва. Скажімо, жестикуляція. Мексиканець робить, за підрахунками вчених, 180 жестів за годину, француз — 120, італі¬єць — 80, а фін — всього один жест. Або якщо оратор затягує виступ, то чоловіки в італійській аудиторії починають вдив¬лятися у вічі лектору і погладжувати рукою щоку. У вітчиз¬няній аудиторії цей жест залишається без уваги, а італій¬ський оратор швидко закінчить свій виступ, тому що такий жест означає: «Ти говориш занадто довго, і за час твого ви¬ступу у мене вже виросла борода».