Історія ораторського мистецтва

Мистецтво промови існувало віками. Історичні джерела донесли до нас відомості про високий розвиток ораторської майстерності в країнах Стародавнього Сходу та Азії — Єгип¬ті, Сирії, Вавилоні, Індії, Китаї. Однак найбільшого роз¬квіту красномовство досягло у(V—VIII ст. н. eри Стародавній Греції, а потім — у Стародавньому Римі.

Важливою віхою в історії ораторського мистецтва став 351 р. дон. є., коли демократія у Стародавній Греції зазнає серйозної кризи. Тяжким станом у Греції вирішив скорис¬татися цар Македонії Філіпп — спритний дипломат, пол¬ководець, який прагнув підкорити собі Грецію, знищити її демократичний устрій.

За таких складних для афінської демократії обставин звучить перший виступ проти македонського царя Філіппа, виголошений афінським громадянином Демосфеном. Від¬тоді його життя зливається з історією Афін, він став одним з найголовніших політичних діячів, чиє ім'я і сьогодні пов'язується з виникненням ораторського мистецтва як методу переконання мас.

Після Демосфена залишилися його заповіти, що визна¬чали роль ораторського мистецтва у житті суспільства. «Цінність становить не сам по собі виступ оратора і не звуч¬ність його голосу, а те, наскільки він поділяє точку зору народу, наскільки ненавидить і любить як людей, так і віт¬чизну», — говорив Демосфен у виступі «Про золотий ві¬нок».

Слава Демосфена не вмерла разом з ним, нащадки, по¬слідовники, учні дбайливо зберігали 60 його промов, з яких, у крайньому випадку 40, новітня критика вважає антентичними. Про значення красномовства Демосфена в антич¬ній традиції можна судити хоча б по кількості авторів, що говорили про нього у піднесеному стилі, серед яких Полібій, Страбон, Ориген, Фотій, Квінтіліан, Авл Геллій, Макробій, Юстин, Тертуліан і Аврелій Августін. Цицерон вважав Демосфена неперевершеним майстром красномовства, взір-цем для ораторів наступних віків. Кращою епітафією Демосфену могли б стати його власні слова: «Не слово і не звук голосу цінні в ораторі, а те, щоб він прагнув до того ж, до чого прагне народ, і щоб він ненавидів чи любив тих же, кого ненавидить чи любить батьківщина».

У 335 p. до н. є. створюється перша теорія ораторського мистецтва, яка зберегла своє значення до сьогодення. Це славнозвісна «Риторика» Аристотеля. Він визначає рито¬рику як мистецтво переконання аудиторії. Аналізуючи сутність ораторського мистецтва, Аристотель говорить про єдність трьох елементів, його складових частин: оратора, предмета виступу і слухача, якого він називає «кінцевою метою всього», створює теорію класичного стилю, міркує над структурою ораторської промови. У його настановах ораторам говориться: «Той стиль і ті судження будуть ви¬тончені, які зразу ж повідомляють нам знання, тому по¬верхові судження будуть не в шані, будуть не в шані також судження, що виявляються незрозумілими. Але найбільше вшановуються ті судження, які супроводжуються появою деякого пізнання, якого раніше не було».

Одним із основних напрямків освіти була софістика (грецьк. сефіс — вчитель мудрості). Софісти вперше систе¬матизували поняття лінгвістики, логіки, риторики, етики і, врешті-решт, теорії державного устрою. Звернувшись до теорії мови, Протагор заговорив про грамотне і нормативне висловлювання думки, звідки й походять правила грама¬тики і орфоепії, Продик склав довгий список синонімів, Горгій Леонтійський запропонував способи оздоблення мови, запозичені із поезії. Гіпій із Еліди, Продик Кеосський зайнялись теорією переконання, тобто психологією і сприй¬няттям. Формалізуючи таким шляхом мову, софісти впер¬ше встановили для словесного мистецтва формальні крите¬рії: правильність на граматичному рівні і своєчасність на стилістичному.

Софістика в цілому була духовним дитям демократії. Демократичною була, перш за все, сама пропозиція навчи¬ти кожного бажаючого доступним знанням і цим зробити його досконалою людиною — пропозиція, якою найбільше привернули до себе увагу софісти. Демократичне мислення було покладено і в основу тих уявлень про знання, з якими виступали софісти: в основу вчення про відносність Істини. Як у вільній державі кожна людина мас право судити про державні справи і вимагати, щоб з нею рахувалися, так і про кожний предмет кожна людина має право мати свою думку, і вона має стільки ж прав на існування, як і думка іншої людини. Навчити переконливості, навчити «зробити слабку думку сильною», — так розуміли своє основне за¬вдання софісти-викладачі. Для цього в їх розпорядженні було два засоби: діалектика — мистецтво розмірковувати, і риторика — мистецтво говорити. Перша була звернена до розуму слухачів, друга — до почуття. Той, хто вміло воло¬діє обома мистецтвами, може переконати будь-якого против¬ника i робитися перемоги своєї думки, а саме в цьому є мета ідеальної «суспільної людини», що бере участь у вирішен¬ні державних справ. Звідси зрозумілою є та увага, яку при¬діляли софісти теорії красномовства.Грецькі історики V-IV вв. до н.е. зберегли в пам'яті на¬щадків імена батьків — засновників афінської демократії та славетних ораторів Давньої Греції, які досягли політич¬ної могутності завдяки прекрасному дарові переконання. По праву вождем афінської демократії можна назвати Перикла, якого навіть супротивники охрестили «Олімпійцем» за вміння приголомшити слухачів за допомогою слова. Перикл належав до типу ораторів, що приваблювали слу¬хачів твердою логікою і впевненістю у правоті, істинності своєї позиції.